Алессандро Мандзоні - Заручені

Дорога в ті часи пролягала глибоко між двома високими схилами — брудна, кам'яниста, покраяна глибокими коліями, які після дощу перетворювались на струмочки; по деяких найбільш низьких місцинах вона так наповнювалася водою, аж можна було плисти по ній човном. У таких місцях невеличка крута стежина, здіймаючись приступками по схилу, показувала, що цим шляхом інші перехожі вже попрокладали собі дорогу через поля. Видершися й собі однією з таких стежечок нагору, Ренцо побачив піднесене над рівниною громаддя собору, який стояв ніби не посеред міста, а просто в пустелі. Ренцо зупинився як укопаний, забувши про всі свої прикрощі, й почав споглядати це восьме диво світу, про яке так багато чув ізмалечку. Проте через кілька хвилин, обернувшись назад, він побачив на обрії зубчасті гребені гір і з-посеред них вирізнив високе й чітко окреслене своє рідне Резегоне.

Серце в нього закалатало; він постояв якийсь час, сумно дивлячись у той бік, потому, зітхнувши, відвернувся й пішов далі. Потроху перед ним відкривалися вежі, бані, дохи; він спустився вниз на дорогу, пройшов іще трохи й, опинившись уже поблизу міста, підступив до якогось подорожнього. Вклонившися з усією поштивістю, на яку був здатний, він сказав:

— Будьте так ласкаві, синьйоре...

— Чого зволите, молодий чоловіче?

— Чи не змогли б ви сказати мені, як пройти навпростець до монастиря капуцинів, де проживає падре Бонавентура?

Чоловік, що до нього звернувся Ренцо, був заможний городянин з околиць Мілана, який ходив цього ранку в своїх справах до міста; нічого не домігшися, він з великим поспіхом вертав назад і старався чимскоріше потрапити додому, тож ця затримка була йому зовсім недоречна. Та, незважаючи на це, не виказавши ані найменшого нетерпіння, він надзвичайно чемно відповів:

— Любий синку, таж монастир у нас не один; треба пояснити краще, який монастир ви шукаєте.

Тоді Ренцо видобув із-за пазухи листа падре Крістофоро й подав його синьйорові, котрий, прочитавши: «Біля Східних воріт»,— повернув листа й мовив:

— Вам пощастило, молодий чоловіче: ваш монастир зовсім недалечко звідси. Ходіть онде тією стежкою ліворуч, це найкоротший шлях; за кілька хвилин ви дійдете до рогу довгої низької будівлі, це — лазарет; ідіть далі вздовж рову, що його оточує, і потрапите до Східних воріт. Зайдіть у них і кроків через триста-чотириста побачите невеликий майдан з височенними в'язами, отам і стоїть монастир, тут помилитися важко. Бог на поміч, молодий чоловіче.

І, супроводивши останні слова вишуканим жестом, він подався далі.

Таке гарне обходження городян із сільськими людьми здивувало й спантеличило Ренцо. Він не знав, що це був незвичайний день — день, коли плащі посхилялись перед куртками [62] Плащ був атрибутом знаті, а в куртках ходив простолюд. . Він пішов указаним шляхом і опинився біля Східних воріт. Однак ця назва не повинна викликати в читача образи, пов'язані з нею в наш час. Коли Ренцо заходив у ці ворота, пряма дорога після них ішла тільки вздовж усього лазарету, а далі вона зміїлася між двома огорожами. Ворота складалися з двох стовпів, перекритих дашком для захисту стулок; по один бік стояв будиночок митниці. Бастіони спускалися нерівним схилом, і грудкувата, нерівна поверхня землі була посипана уламками й черепками. Вулицю перед очима того, хто заходив у ці ворота, можна було порівняти хіба, може, з тією, яка зустрічає теперішнього подорожнього, котрий заходить через ворота Тоза. Невеличкий струмок біг посеред вулиці майже аж до воріт і в отакий спосіб ділив її на дві кривулясті вулички, вічно вкриті курявою або багном — залежно від пори року. В тім місці, де була й тепер іще пролягає невелика вулиця під назвою Боргетто, струмок збігав у водостічну трубу. Тут стояла колона, увінчана хрестом, яка звалася колоною Сан-Діоніджі. Праворуч і ліворуч тяглися оточені огорожами сади та невеличкі будиночки, заселені переважно білильниками.

Ренцо зайшов у ворота й попростував далі. Ніхто з митників не звернув на нього уваги. Це здивувало юнака, бо від тих небагатьох односельців, які могли похвалитися тим, що побували в Мілані, він наслухався всяких розповідей про обшуки та розпити, що їх неодмінно проходять усі прибулі з села. Вулиця була порожня, і, якби не далекий гул, який свідчив про великий рух людей, Ренцо міг би подумати, що потрапив до незаселеного міста. Посуваючись далі й усе ще нічого не розуміючи, він побачив на землі якісь пухкі білі смуги, схожі на сніг, але це не міг бути сніг,— адже він не випадає смугами, та й звичайно його не буває в цю пору року. Ренцо нахилився над однією смугою, помацав — то було борошно. «Очевидячки, в Мілані неабиякий достаток,— сказав він собі,— коли вони отак марнують дар божий. А нам твердять, ніби всюди голод. Он як вони чинять, щоб голота в селі сиділа тихо».