Алессандро Мандзоні - Заручені

Там, де тепер вивишається гарне палаццо з високим портиком, у той час, та й ще зовсім недавно, був невеликий майдан, а в глибині його — церква й монастир капуцинів, прикриті чотирма могутніми в'язами. Ми не без заздрощів радіємо за тих наших читачів, які вже не застали описаної картини,— це значить, що вони ще дуже молоді й не встигли наробити забагато дурниць. Ренцо попрямував до воріт, засунув за пазуху недоїдену половину буханця, дістав листа й, тримаючи його напоготові, смикнув за дзвіночок. За решіткою відчинилися дверцята, і в них появилося обличчя ченця-воротаря, який спитав, хто там.

— Я з села, приніс падре Бонавентурі термінового листа від падре Крістофоро.

— Давайте його сюди,— сказав воротар, просуваючи руку крізь решітку.

— Не можу,— відказав Ренцо,— я повинен передати його особисто в руки падре Бонавентурі.

— Його немає в монастирі.

— Тоді впустіть мене, я зачекаю його.

— Зробіть, як я вам скажу,— відповів чернець,— ідіть дожидайте його в церкві; це, до речі, буде корисно і для душі. До монастиря зараз не впускають.

І з цими словами він захряпнув дверцята, Ренцо так і зостався стояти в листом в руках. Він пройшов кроків десять до церковного входу, щоб послухатися воротаревої поради, але потім подумав, чи не подивитися йому ще раз на бунт. Тож він перетнув площу, вийшов до кінця вулиці й спинився, схрестивши руки на грудях і дивлячись ліворуч, в бік центру міста, де стояв безперервний гул натовпу, що чимдалі голоснішав. Вир приваблював глядача. «Ходімо подивимось»,— сказав він собі, дістав половинку буханки і, потроху відкушуючи від неї, рушив туди. Поки він іде, ми розповімо якнайкоротше про причини безладу.

Уже другий рік поспіль був неврожай. У попередньому році запаси минулих років в якійсь мірі надолужили недорід; населення, хоч надголодь і, звісно, не маючи ніяких запасів, дотягло до нового врожаю 1628 року, саме того, про який і мовиться в нашій розповіді. І ось цей довгожданий урожай виявився ще біднішим від попереднього, почасти через несприятливу погоду (і не тільки в межах Мілана, але й в околі), почасти з вини самих людей. Спустошення й розорення внаслідок війни, про яку ми вже згадували, були такі, що в провінціях, найближчих до театру воєнних дій, великі земельні ділянки довше, ніж звичайно, залишались необробленими. Селяни занедбали землю і, замість працею добувати хліб собі й іншим, змушені були випрохувати його як милостиню. Я сказав: довше, ніж звичайно, бо нестерпні побори, що накладалися з безмежною жадібністю, а так само й обходження в мирний час військ, котрі стояли в селах на постої,— обходження, яке скорботні документи того часу прирівнюють до ворожого нашестя, та інші причини, що про них тут згадувати не варто,— все оце поступово й підготовляло сумне становище в усій Міланській області; а особливі обставини, про які ми зараз говоримо, стали ніби раптовим загостренням тривалої хвороби. До того ж, не встигли ще скінчити збирати цей, хоч хай там який, урожай, як поставки продовольства для війська й неминуче пов'язане з ними розорення так відбилися на урожаї, що відразу далася взнаки нужда, а слідом за нею її прикрий, хоча й такий же рятівний, як і неминучий, супутник — дорожнеча.

Однак, коли нужда посилюється, у народу завжди складається (або ж принаймні досі складалася,— а якщо це відбувається ще й тепер, після того як про це писало стільки достойних людей, то подумайте, що ж було тоді!) переконання, що справа тут не в недостачі хліба. Забувають, що цієї недостачі боялися, що її завбачали; нараз виникає припущення, що зерна більш ніж доволі і що все зло тільки від недостатнього його продажу для вжитку; це припущення геть ні на чому не грунтується, але воно лестить і гнівові, й надії водночас. Скупники зерна, справжні й уявні, землевласники, які не відразу продали весь хліб, пекарі, що його скуповували, одно слово, всі ті, хто мав його мало або багато, і ті, в кого, як гадали, були його запаси, їх геть усіх вважали винуватцями нужди й дорожнечі, всі вони робились мішенню загальних скарг, предметом ненависті натовпу,— і погано, і добре вбраний. З певністю вказували на комори та засіки, наповнені доверху, ба навіть попідпирані, щоб не позавалювалися; називали зовсім неможливу кількість прихованих мішків, упевнено розповідали про величезні запаси збіжжя, нещодавно потай вивезеного до інших місць,— тамтешні жителі, мабуть, з такою самою певністю і так само голосно кричали, що хліб від них вивозиться до Мілана. Від властей вимагали заходів, які натовпові завжди видаються або ж принаймні видавалися досі справедливими, простими й спроможними зробити так, щоб той прихований, замурований, збережений хліб з'явився на світ божий і щоб повернувся достаток. Власті дещо й робили: встановлювали тверді ціни на деякі їстівні припаси, грозили покарами тим, хто відмовлявся продавати за цими цінами, і таке інше. Однак тому, що всі укази, попри всю свою серйозність, були безсилі зменшити потребу в їжі й поповнити продовольчі запаси незалежно від пори року, а також з огляду на те, що ці укази, зокрема, не мали сили видобути припаси звідти, де їх було вдосталь,— лихо посилювалось і зростало. Натовп приписував це недійовим та слабким заходам і з гучним криком вимагав заходів твердіших і рішучіших. І, на лихо, знайшов чоловіка, який взявся вдовольнити його вимоги.