Алессандро Мандзоні - Заручені

Та оскільки ніхто не висловлював цього Ренцо прямо в вічі, то до певного часу нічого поганого й не ставалося. Погане почалося, коли дехто визнав за необхідне повідомити йому про свої враження, і це, ясна річ, узяло Ренцо за живе. Він почав розмірковувати, відчував прикрість у розмовах із тими, хто йому натякав на це, і ще дужче — в душі. «Ну яке вам усім до цього діло? Хто вам казав, що треба взагалі на щось сподіватись? Хіба я казав вам, що вона красуня? А коли ви самі заводили розмову, хіба я не відповідав вам тільки одне: що вона дуже хороша дівчина? Так, вона селянка! А я хіба вам казав, що приведу сюди принцесу? Не подобається вона вам? То й не дивіться. Маєте своїх красунь — і милуйтесь собі ними».

І тільки погляньте: часом буває досить однієї дурниці, щоб вирішити всю подальшу долю людини. Якби Ренцо довелося, згідно з його попереднім наміром, провести все своє життя в цьому селі, то воно було б не дуже веселим. Коли вже його зачепили, то він став тепер сам зачіпати всіх, зробився гострий з усіма, адже-бо кожен міг виявитися незичливцем Лючії. Не можна сказати, що він поводився отак, нехтуючи правила добропристойності, але ж самі знаєте, чого тільки можна накоїти, не порушуючи цих правил: навіть розпороти живота. Кожне його слово бриніло тепер якось дошкульно, він знай дошукувався, до чого б прискіпатися. Дійшло до того, що коли два дні підряд була негода, то він одразу зауважував: «А як ви гадаєте: такий уже воно край!» Можна сказати, що з'явилось чимало таких, які його просто зненавиділи, і то навіть серед людей, що попервах ставились до нього доброприхильно, тож із часом — чим далі, тим дужче — він би був, так би мовити, на ножах трохи не з цілим селом, причому, мабуть, і сам не розумів до пуття, в чому ж причина такого серйозного непорозуміння.

Однак чума, здавалося, перебрала на себе клопіт залагодити всі його злигодні. Вона забрала хазяїна однієї прядильні, розміщеної біля самісіньких воріт Бергамо, і спадкоємець, молодий самодур, не знаходячи в цьому підприємстві нічого розважального, не тільки вирішив, а й навіть запалав бажанням продати все бодай за півціни, проте вимагав гроші на бочку, щоб відразу й розтринькати їх на дурні витівки. Коли чутка про це долетіла до вух Бортоло, він поквапився дізнатися, в чім річ, і почав переговори. Вигіднішої пропозиції годі було й чекати, однак умова виплати готівкою псувала всю справу, бо грошей, потроху накопичених Бортоло, виявилося замало. Він не дав спадкоємцеві остаточної згоди, але швиденько повернувся додому, повідомив, у чім річ, свого двоюрідного брата й запропонував йому ввійти в спілку на половинних засадах. Така зваблива пропозиція одразу відкинула всі господарські вагання Ренцо, він вирішив присвятити себе ремеслу й дав свою згоду. Вони вирядилися туди вдвох і уклали угоду. Коли невдовзі нові хазяї влаштувалися на новому місці, Лючія, від якої нічого особливого тут не чекали, не тільки позбулася всіляких оцінок щодо своєї зовнішності, але, можна сказати, неначе припала до вподоби тутешнім мешканцям; і Ренцо доводилося не раз чути:

— А ви бачили гарненьку простачку, що з'явилась у нас?

Іменник цілком скрашувався епітетом.

Неприємності, пережиті Ренцо на попередньому місці, стали йому корисною наукою. Доти він був трохи гострий у судженнях і охоче дозволяв собі ганити чужих жінок та все інше. Тепер же він зрозумів, що вимовляти слова одна справа, а вислуховувати їх — інша. І потроху він узяв собі за звичку спершу подумки прислухатись до своїх слів, а потім уже вимовляти їх.

Проте не подумайте, що й тут обійшлося без жодних неприємностей. Людина, каже наш анонім (ви вже знаєте з досвіду, що він має дивну пристрасть до порівнянь, але вибачте йому за це, на щастя, воно останнє), отож людина,— наприклад, хворий, лежачи на не зовсім зручному ліжку,— бачить довкола себе інші, на перший погляд зручніші, м'якші й рівніші, і уявляє собі, що лежати на них дуже добре. Та коли йому вдається змінити постіль, то, щойно лігши на нову, він починає, вмощуючися на ній, відчувати або соломинку, яка коле, або горбик, що муляє. Зрештою виходить та сама історія, що й напочатку. Ось тому, додає наш анонім, слід було б більше думати про те, як завжди чинити добре, аніж про те, як добре жити, ось тоді й жити б стало легше. Таке порівняння дещо надумане, але, по суті, автор має рацію. Однак, провадить він, прикрості й злигодні такого гатунку й такої сили, як уже описані нами, більше не припадали на долю наших добрих знайомих. Починаючи відтоді й надалі їхнє життя було одне з найспокійніших, найщасливіших,— мабуть, якби мені довелося розповідати вам про нього, то ви б повмирали від нудьги.