Алессандро Мандзоні - Заручені

— Саме так! Уявіть собі, тільки в нашій парафії минулої неділі було п'ятдесят оголошень.

— Що я й кажу: рід людський не хоче припиняти свого існування. А як ви, синьйоро: хіба круг вас іще не почав кружляти цілий гурт залицяльників?

— Ні, ні. Я про це навіть не думаю, та й думати не хочу.

— А чом би й ні? Ну, хіба, може, ви захочете стати винятком... І Аньєзе теж, подивіться лишень, і Аньєзе...

— Ой! Хочеться ото вам жартувати, — сказала Аньєзе.

— Певна річ, мені хочеться жартувати, і, гадаю, тепер врешті для цього й настав час. Нам довелося пройти через випробування, чи не так, молоді люди? Через випробування ми вже пройшли, і, можна сподіватися, ті нечисленні дні, які нам судилося ще прожити на білому світі, будуть дещо кращими. Так, ви щасливі: коли не станеться якого-небудь нового лиха, вам іще вистачить часу на розмови про колишні злигодні. Мої справи гірші: мій годинник показує вже двадцять три й три чверті і... Негідники можуть повмирати, від чуми можна вилікуватись, а от від старості немає ліків. Як ото говориться, senectus ipsa est morbus [181] Старість сама по собі хвороба ( латин. ). .

— О, тепер ви можете розмовляти собі латиною скільки завгодно; мені воно зовсім байдуже,— озвався Ренцо.

— Ти, бачу, все ще ображаєшся на латину; ну, постривай, я тобі ще покажу! Ось коли ти прийдеш до мене з оцим милим створінням саме для того, щоб почути деякі латинські слівця, а я візьму та й скажу тобі: ти не любиш латини, то йди собі з миром. Подивимось, як це тобі сподобається.

— Та я знаю, що кажу,— відповів Ренцо.— Справжня латина мене не лякає. Бо то латина чесна, свята, як латина у відправі: онде синьйора й то повинна вміти читати, що написано в книзі. Я кажу про ту погану, не церковну латину, яка в найпідступніший спосіб втручається в найпоряднішу розмову. Тепер, коли ми тут і коли все скінчилося, я скажу, що це саме та латина, якою ви послуговувались ось тут, в цьому кутку, натякаючи мені, що ви не згодні та що потрібні ще якісь обставини, а що я з того зрозумів? Ви б тепер переклали мені бодай трохи тієї латини простою мовою.

— Замовкни, жартуне, замовкни лишень, не воруши минулого. Адже якби нам довелося зараз квитатися, то не знаю, хто чий залишився б боржник. Я все вам простив, нумо більше не згадувати про це, але ж і ви прислужилися мені! Що ж до тебе, то мене це ніскільки не дивує: ти хитра бестія. Я маю на увазі Лючію: на вигляд — і води не скаламутить, сама тобі святість, маленька мадонна, та й годі, всяк вважав би за гріх стерегтися її! Але я добре знаю, хто її навчив, знаю, знаю.

Мовлячи це, він вказав на Аньєзе тим самим пальцем, що був доти скерований на Лючію. І треба було бачити, з якою добродушністю, з якою привітністю висловлював він ці докори. Щойно принесена звістка розв'язала йому язика, і дон Абондіо зробився балакучий, від чого вже давно відзвичаївся, отож нам залишилось би ще згаяти багато часу, коли б ми надумали повторити всю розмову, яку він усіляко намагався затягти, не раз затримуючи все товариство, вже готове піти геть, і навіть затримав його біля самісінького виходу, знай мелючи всякі дурниці.

Наступного дня його навідав гість, тим приємніший, чим менш очікуваний. Це був сам синьйор маркіз, про якого вже йшла мова, — чоловік на межі між літнім віком і старістю; усім своїм виглядом він наочно підтверджував чутки про себе: простодушний, шанобливий, спокійний, скромній, повний гідності й з якимсь відбитком лагідного суму на обличчі.

— Я прийшов повітати вас від імені кардинала,— сказав він.

— О, це ласка і з його, і з вашого боку!

— Коли я прощався з цим незвичайним чоловіком, який удостоїв мене своєї дружби, то він говорив мені про двох молодих заручених у вашій парафії,— вони пережили багато злигоднів через цього нещасного дона Родріго. Монсиньйор хотів би дізнатися про них. Чи вони живі? І чи залагоджено їхню справу?

— Усе залагоджено. Я навіть збирався написати про це його високопреосвященству, але тепер, коли я маю честь...

— Вони тут?

— Тут, і дуже скоро стануть чоловіком і жінкою.

— Дуже прошу вас, скажіть, чи не міг би я зробити для них щось приємне, й, до речі, порадьте мені, як підійти до цього чимделікатніше. Під час лиха, що заскочило нас, я втратив двох своїх синів та їхню матір і дістав три солідні спадщини. Лишки в мене були й доти, тож, як бачите, надаючи мені нагоду повернути їх на таке діло, ви робите мені справжню послугу.

— Хай благословить вас небо! Чому всі інші не такі, як ви?.. Але годі. Дозвольте мені від усього серця подякувати вам за цих моїх дітей. А що найясновельможніша милість ваша зволить заохочувати мене до цього, то я можу, синьйоре, підказати вам спосіб, який, можливо, припаде вам до душі. Бачте, я знаю, що ці хороші люди вирішили влаштуватися десь-інде й продати ту дещицю, яка в них тут є: у юнака — невеликий виноградничок, але дуже занедбаний, тож доводиться враховувати тільки саму ділянку, не більше. Потім у нього є будиночок, та другий — у нареченої,— треба сказати, дві мишачі нірки. Такий синьйор, як ваша милість, звичайно, не може знати, як сутужно буває біднякам, коли вони хочуть позбутися своєї жалюгідної власності. Зрештою, вона завжди потрапляє в пащу якому-небудь шахраєві, який уже, можливо, давненько позирав на ці кілька ліктів землі, а тільки-но дізнався, що власникові припекло продавати її, то відразу — назад, прикидається, ніби втратив усяке бажання купувати; отож доводиться бігати за ним і віддавати все за мідяки,— а надто при таких обставинах, як теперішні. Сподіваюся, синьйоре маркіз, ви зрозуміли, до чого я веду. Найчудовіше людинолюбство, яке ваша найсвітліша милість може виявити до цих людей, — це допомогти їм виплутатися з їхніх утруднень, купивши всю їхню невелику власність. Щиро кажучи, я даю вам цю пораду не зовсім безкорисливо, бо мені хочеться здобути такого парафіянина, як ви. Але нехай ваша милість вирішить усе на свій розсуд: я раджу, тільки скоряючись вашому наказові.