Алессандро Мандзоні - Заручені

— А-а, то він, значить, помер! І справді відійшов у вічність! — вигукнув дон Абондіо.— Бачите, діти мої, який кінець наготувало провидіння декому. Чи ж ви знаєте, що це велике діло, велике полегшення для нашої нещасної парафії. Бо ж від нього життя не було. Ця чума була страшним бичем, але вона стала й мітлою,— повимітала геть декотрих суб'єктів, яких, діти мої, нам ще довго годі було б позбутися,— дужих, свіжих, квітучих,— мабуть, можна сказати, що ті, хто мав би ховати їх, сидять іще по семінаріях над своєю премудрою латиною. І ось вони позникали за одну мить, цілими сотнями. Ми більше не побачимо дона Родріго, як він розгулює, оточений своїми головорізами, з бундючним виглядом, немов палицю ковтнув, пихато поглядаючи на людей, неначе всі тільки з його дозволу й живуть на світі. І ось його немає, а ми живі. Уже більше він не посилатиме до чесних людей своїх посланців. Багато, багато неспокою завдав він усім,— тепер про це вже можна говорити відкрито.

— Я простив його від усієї душі,— сказав Ренцо.

— Ти виконав свій обов'язок,— відповів дон Абондіо,— але можна й подякувати небу за те, що воно позбавило нас від нього. Тепер, повертаючись до наших справ, повторюю: чиніть, як вважаєте за потрібне. Коли хочете, щоб вінчав вас я, то я до ваших послуг. Коли вам здасться зручнішим улаштувати все інакше, робіть по-своєму. Що ж до наказу про арешт, то я й сам бачу, що коли немає більше нікого, хто б мав на вас зуба й збирався шкодити вам, то не слід про нього й згадувати,— тим паче що згодом було проголошено милостивий декрет з нагоди народження найсвітлішого інфанта. А потім — і чума! Чума! Добре ж вона декого почистила, оця чума! Тож, якщо зволите... сьогодні ми маємо четвер... у неділю я вас оголошу в церкві, бо попереднє оголошення вже недійсне, адже минуло стільки часу,— а тоді я буду радий повінчати вас.

— Таж ви чудово знаєте, що саме в цій справі ми й прийшли,— сказав Ренцо.

— От і гаразд. Я до ваших послуг. І відразу повідомлю його високопреосвященство.

— А хто це — його високопреосвященство? — спитала Аньєзе.

— Його високопреосвященство,— відповів дон Абондіо,— це наш кардинал, хай береже його бог.

— Ну, ви вже мені вибачте,— відказала Аньєзе,— хоч я бідна, неосвічена жінка, а зважусь запевнити вас, що його так не величають. Ось коли ми вдруге розмовляли з ним, як оце я з вами зараз, то один із синьйорів священиків відвів мене вбік і навчив, як треба поводити себе при такій особі й що до неї слід звертатися «ваша сіятельна милість» або «монсиньйор».

— А тепер, якби йому знов довелося вчити вас, він би пояснив, що треба казати «ваше високопреосвященство». Зрозуміли? Бо ж папа, хай береже його господь, приписав, щоб з червня місяця кардиналів титулували саме так. І знаєте, чому він так постановив? Тому що титулування «найясновельможніший», яке належало тільки їм та ще декотрим князям, тепер, бачите самі, на що перевелося: хто тільки ним не користується і як охоче люди привласнюють його собі. Що ж було робити папі? Відібрати його у всіх? Підуть скарги, клопотання, невдоволення, образи, і, врешті, все залишиться, як і раніше. Отож він і знайшов чудовий вихід. Потроху високопреосвященством почнуть називати єпископів, потім цього захочуть і абати, тоді прості настоятелі, так-бо вже створені люди: їм усе хочеться підвищуватися та підвищуватися; потім дійде черга й до каноніків...

— І врешті — до курато,— вкинула вдова.

— Оце вже ні,— заперечив дон Абондіо,— наше діло тягти воза. Не бійтесь, що їх розпестять, оцих курато; тут «ваша велебність» — і отак до кінця світу. Я аніскільки б не здивувався, якби синьйори, звиклі до того, що їх називають найясновельможнішими, ставлячи на один рівень з кардиналами, одного чудового дня захотіли б для себе титула «високопреосвященство». А коли вони забажають цього, то, повірте, познаходяться люди, які їх так і величатимуть. І тоді той, хто буде папою, придумає для кардиналів щось інше. Проте повернімося до наших справ: отже, в неділю я оголошу вас у церкві. А тим часом — знаєте, що я придумав, щоб прислужитися вам? Ми подбаємо про дозвіл обійтися без двох інших оголошень. Їм там у канцелярії кардинала чимало мороки з цими дозволами, якщо справи всюди стоять так, як тут у нас. На неділю я вже маю одно... два... три, не рахуючи вас, а може підскочити й ще. А тоді побачите, що буде далі: жоден не залишиться без пари. Велика помилка з боку Перпетуї, що вона померла саме тепер: адже тепер такий час, коли й на неї знайшовся б охочий. І гадаю, синьйори, в Мілані буде те саме...