Алессандро Мандзоні - Заручені

Коли обидва обіди скінчилися, вчений правник уклав угоду. Це вже був не наш давній знайомий доктор Крутій. Він, а краще сказати — останки його перебували вже тоді, як перебувають і понині, в Кантереллі. І я сам розумію, що тим, хто не тутешній, потрібно дати пояснення.

Десь за півмилі від Лекко, майже на схилі іншої місцини, що зветься Кастелло, є урочище під назвою Кантереллі, де схрещуються дві дороги. Неподалік від перехрестя видно підвищення, ніби насипаний пагорб, з хрестом нагорі. Це не що інше, як позвалювані на купу й прикидані землею людські рештки. Переказ засвідчує, що там лежать померлі від моровиці, але не вказує, що від останньої, найсмертоноснішої, про яку пам'ять збереглася й досі. Адже вам відомо, що перекази, коли не прийти їм на допомогу, самі по собі завжди розповідають замало.

Єдиною незручністю для Ренцо була вага грошей, які він ніс із собою, вертаючись додому. Але ж ви знаєте, юнакові доводилося часом набагато сутужніше. Я вже не кажу про те, що його голова аж гула від думок: треба було обмізкувати, як зробити найкраще, щоб ці гроші давали добрий зиск; потім докладніше переглянути різні задуми та мрії на майбутнє; доводи «за» і «проти» — братися за сільське господарство чи за ремесло,— одно слово, в його голові робилося щось таке, що нагадувало зустріч двох академій минулого сторіччя, але з тією різницею, що то була приємна суперечка про те, яку з двох гарних речей можна вважати гарнішою від іншої.

Тепер тільки залишалося скласти свої пожитки й вирушити в дорогу: родині Трамальїно — на нову батьківщину, а вдові — до Мілана. Не видно було кінця сльозам, висловленням вдячності, обіцянкам навідати одне одного. Не менш зворушливе, але без сліз, було прощання Ренцо й усієї родини з другом-хазяїном. І не подумайте, що з доном Абондіо розстання відбулося холодно. Ці добрі створіння завжди зберігали в собі певну шанобливу прихильність до свого курато; та й взагалі, він завжди зичив їм добра. Ото тільки всі оці кляті справи і псують гарні стосунки.

Якщо хто-небудь спитає, чи не сумно їм було прощатися з рідним селом, із цими горами,— доведеться відповісти: звичайно, сумно. Та горя, можна сказати, на світі скрізь потрошку. Проте, слід гадати, розлука не була така вже тяжка, адже вони могли легко уникнути її, зоставшися жити вдома тепер, коли було усунуто дві головні перешкоди: дон Родріго й наказ про арешт. Але всі троє від якогось часу вже позвикали вважати своїм той край, куди виряджалися. Ренцо зумів прихилити до нього жінок, розповідаючи їм про пільги, які мають там робітники, і багато про що хороше в тамтешньому житті. До того ж усі вони пережили досить гіркі хвилини в краю, до якого поверталися тепер спиною, а смутні спогади, зрештою, завжди ніби вкривають нальотом гіркоти місця, з якими пов'язані. А коли це ще місце, де ми народилися, то такі спогади приховують у собі щось суворіше й болісніше. Адже й немовля охоче лежить на грудях своєї годувальниці, з жадібністю й довірою шукаючи соски, які ніжно кормили його досі. Та коли годувальниця, щоб відучити його, натирає їх полином, немовля відсмикує ротик, знов бере і, зрештою, відривається від них; плаче, звісно, але все ж відривається.

Що ви тепер скажете, коли дізнаєтеся, що, тільки-но приїхавши й влаштувавшися на новому місці, Ренцо пережив там неприємності, ніби навмисне наготовані для нього? Все то були дрібниці, та чи ж багато треба, щоб зіпсувати радісний настрій! Ось коротко суть справи.

Розмови про Лючію ходили по всьому селу ще задовго до прибуття Ренцо. Всі знали, що юнак чимало перетерпів задля цієї дівчини, але залишався завжди стійкий і вірний їй. Можливо, якесь захоплене слово одного з вірних друзів Ренцо і викликало загальну цікавість та всякі сподівання щодо її краси. А ви ж, мабуть, знаєте, які то бувають сподівання: завжди перебільшені, легковірні, уперті, а потім при першому знайомстві — вимогливі й вередливі; людям завжди чогось бракує, та й, по правді, вони й самі не знають, чого хочуть, тож нерідко безжалісно змушують розплачуватись за ту прихильність, яку самі ж і висловлювали без усяких підстав. Коли ж врешті оця сама Лючія з'явилася, то багато хто, мабуть, гадавши, що волосся в неї з щирого золота, щоки мов ті троянди, а очі — одно краще за друге, та ще багато чого, здвигав плечима, морщив носа й казав: «То оце така? Стільки прочекати, переслухати стільки розмов — хотілося бачити щось краще. А то що ж? Простенька селючка, яких вистачає. Таких, а то й куди кращих, знайдеш де завгодно». Далі починали розглядати її пильніше, хто виявляв одну ваду, хто — іншу, познаходилися й такі, що назвали її просто негарною.