Алессандро Мандзоні - Заручені

— Розкажіть їй усе, що ви бачили,— сказала Лючія своєму нареченому,— розкажіть про те, що я знайшла тут другу матір, що я приїду разом із нею чимскоріше і що я сподіваюся знайти свою маму при доброму здоров'ї.

— Коли вам потрібні гроші,— сказав Ренцо,— я прихопив із собою все, що ви мені прислали, і...

— Ні, ні,— урвала його вдова,— у мене їх більше ніж досить.

— Ну ж бо, ходімо,— повторив чернець.

— До побачення, Лючіє! Бувайте здорові й ви, найласкавіша синьйоро,— мовив Ренцо, не знаходячи слів для висловлення своїх почуттів.

— Хто знає, чи дасть нам бог знов побачитися всім разом! — вигукнула Лючія.

— Хай пробуває він завжди з вами й хай благословить вас,— сказав падре Крістофоро обом подругам і в супроводі Ренцо вийшов із куреня.

Вечоріло, і, мабуть, скоро мала початися гроза. Капуцин запропонував юнакові пристановище на цю ніч у своєму бараці.

— Товариства я тобі не складу, але ти принаймні матимеш дах над головою.

Проте Ренцо охопило палке бажання йти, і йому зовсім не хотілося залишатися довше в такому місці, бо не було можливості бачитися з Лючією і бодай ще трохи побути з добрим ченцем. Що ж до часу й погоди, то йому в цю хвилину все було байдуже: день чи ніч, сонце чи дощ, вітер чи буря. Отож він подякував падре Крістофоро, сказавши, що хоче якнайшвидше вирядитись на пошуки Аньєзе.

Коли вони опинилися на головній алеї, чернець потис йому руку й мовив:

— Якщо ти, дай боже, знайдеш нашу добру Аньєзе, то вітай її від мене,— і її, і всіх, хто зостався живий і пам'ятає фра Крістофоро. Хай моляться за нього. Хай допоможе тобі господь і хай благословить він, тебе навіки!

— Любий падре!... Ми ще побачимось? Правда, побачимось?

— Там, сподіваюся, нагорі.

І, мовивши це, він пішов від Ренцо, який стояв і довго дивився йому вслід, доки не згубив з очей, а потім квапливо попрямував до воріт, востаннє роззираючись на всі боки поглядом, повним співчуття до цього пристановища смутку. Всюди було помітно незвичну метушню: бігали монатті, переносили якісь речі, підлаштовували навіси біля бараків, одужуючі плентали туди, щоб сховатися від чимраз ближчої грози.

І справді, не встиг Ренцо вийти з лазарету й звернути праворуч, аби розшукати стежку, що вранці привела його до міських стін, як почали падати поодинокі краплі дощу, великі й важкі; вдаряючись об білу суху дорогу, вони відскакували від неї, здіймаючи легенькі хмарки пилу; за хвилину краплі посипались рясніше, і не встиг Ренцо вийти на стежку, як уже періщив дощ. Замість непокоїтись, Ренцо купався в тих потоках, тішачись раптовою свіжістю, шелестом трави та листя, тремтливих, блискучих від водяних крапель, знов позеленілих; він дихав на повні груди, і в цій зміні погоди ще дужче відчув ту зміну, яка відбулась у його власній долі.

Та це відчуття було б яскравіше й повніше, якби Ренцо міг знати про те, що станеться кілька днів згодом: адже ця злива забрала з собою й заразу. Після неї лазарет хоч і не зміг повернути до життя всіх своїх пацієнтів, та все ж перестав поглинати нових. Через тиждень знов повідчинялися двері будинків і крамниць, про карантин майже забули, а від чуми лишилися де-не-де тільки дрібні сліди, які завжди зостаються на якийсь час після такого лиха.

Отож наш подорожній пішов весело, не задумуючись, де, коли і як влаштуватися на ночівлю,— і чи потрібна вона йому взагалі,— так він поспішав уперед, прагнучи якнайскоріше дістатися до рідного села, щоб поговорити з ким-небудь, про все розповісти, а головне, чимшвидше вирушити до Пастуро на пошуки Аньєзе. Він ішов, геть згубивши голову від подій цього дня. Та над усіма тими прикростями, жахами та небезпеками весь час панувала одна радісна думка: «Я знайшов її; вона здорова; вона моя!» І тоді Ренцо починав стрибати так, аж бризки летіли від нього на всі боки, як від пуделя, що виліз із води; іноді він удовольнявся легким потиранням рук і йшов далі ще веселіше, ніж доти. Дивлячись на дорогу, він пригадував, те, про що думав тут напередодні вранці, коли прямував до Мілана, але з особливим задоволенням пригадував саме ті думки, які він тоді марно намагався відігнати від себе: сумніви щодо того, чи вдасться знайти її, а якщо вдасться, то чи жива вона серед такої сили мертвих і присмертних! «І ось я знайшов її живу!» — радів він.

Подумки Ренцо переносився до найстрашніших хвилин того дня, уявляв себе з дверним молотком у руках: чи там вона, чи ні? І раптом невтішлива відповідь, а згодом — напад зграї божевільних негідників. Далі — лазарет, ціле людське море, і там він захотів знайти її! І таки знайшов! Ренцо пригадував ту мить, коли скінчився хід одужуючих; що то була за мить! Яке горе, коли й там її не виявилось! А тепер йому геть усе байдуже. А це жіноче відділення. І там, за тим куренем, коли він зовсім цього не чекав, пролунав раптом голос, її голос! І потім — побачив її, побачив на ногах! Ну, а далі? Адже залишався ще отой нерозв'язаний вузол обітниці, затягнений тугіше, ніж будь-коли. Тепер і його розв'язано. Та й ненависть до дона Родріго, ця вічна злоба, яка загострювала всяке горе й отруювала всі радості, теж зникла... Але піднесений настрій помітно псувала непевність у долі Аньєзе, сумне передчуття щодо падре Крістофоро і, нарешті, свідомість того, що чума ще в повному розпалі.