Алессандро Мандзоні - Заручені

— Але ж...— почала була Аньєзе.

— Е, ні,— урвав її Ренцо,— не дозволяється жодних «але». Я знаю, що ви маєте на увазі; проте послухайте: вже більше не існує жодних «але». Ходімо кудись на свіже повітря, де можна розмовляти без усяких перешкод і без остороги, і ви дізнаєтесь про все.

Вказавши йому на город за будинком, Аньєзе мовила:

— Ходіть туди. Ви там побачите дві лавки одна проти одної, їх ніби навмисне там поставлено. А я зараз буду.

Ренцо зайшов на город і всівся на одній з лавок. За якусь хвилину на другій уже сиділа Аньєзе. І я певен, що якби читач, добре знаючи про всі попередні події, потрапив туди третім і навіч побачив, як вони жваво розмовляли, почув власними вухами всі ці висловлення, запитання, пояснення, вияви захвату, співчуття, поздоровлення, дізнався і про дона Родріго, і про падре Крістофоро, і про все інше, послухав усі ці описи майбутнього життя, такі самі ясні й визначені, як і описи минулого,— то я певен, він би ввійшов у смак і не захотів іти геть. Але мати перед собою всю цю розмову, написану на папері чорнилами, читати німі слова й не дізнатися про жодну нову подію, мені здається, йому навряд чи буде цікаво.

Наприкінці вони вирішили, що слід улаштуватися всім разом у Бергамо, в тому селі, де Ренцо вже добре прижився. Що ж до терміну, то годі було щось придумати, бо все залежало від чуми та всяких інших обставин. Тільки-но небезпека минеться, Аньєзе повернеться додому й чекатиме Лючію, або ж Лючія вже дожидатиме її там. За цей час Ренцо зможе навідуватись до Пастуро, щоб побачитися з матір'ю й повідомити її про все, що станеться.

Перш ніж іти, він запропонував Аньєзе грошей, мовивши:

— Осьде, як бачите, всі вони тут, оці гроші. Я так само дав обітницю не торкатися їх, аж доки все з'ясується. Тепер, якщо вони вам потрібні, принесіть сюди миску з водою й оцтом. Я вкину туди всі ці п'ятдесят золотих — такі новенькі й блискучі.

— Не треба, не треба,— відповіла вона,— у мене ще є гроші, і навіть більше, ніж мені потрібно. Прибережіть свою частку, вони вам знадобляться на господарство.

Ренцо повернувся до Пескато дуже вдоволений, знайшовши живу й здорову таку дорогу йому людину. Решту дня й усю ніч він провів у будинку свого друга. А назавтра знов рушив у дорогу, тільки вже в іншому напрямку, на свою нову батьківщину.

Він застав Бортоло також при доброму здоров'ї і вже не так боявся, що двоюрідний брат може захворіти, бо за ці кілька днів і там справи пішли на краще. Вже страждало куди менше людей, та й хвороба стала не та. Не було більше колишніх смертельних крововиливів і бурхливих нападів, лишилися тільки легкі пропасниці, здебільше періодичні, та, щонайбільше, невеликі безбарвні гнійники, які піддавалися лікуванню як прості чиряки. Усе довкола ніби враз змінилося,— ті, хто зостався живий, стали виходити з будинків, вітатися між собою, обмінюватися взаємними співчуттями й поздоровленнями. Подейкували вже про відновлення робіт. Хазяї заздалегідь підшукували собі робітників, надто в таких ремеслах, де й перед чумою їхня кількість була незначна, як, скажімо, у виробництві шовку. Не змусивши довго вмовляти себе, Ренцо обіцяв двоюрідному братові — але залишив за собою остаточне рішення — знову стати до роботи, тільки-но вернеться з Аньєзе та Лючією, щоб оселитися в Бергамо. А тим часом він розпочав найнеобхідніші приготування: купив великий будинок, що було тепер легко й не дуже дорого, придбав меблі й начиння,— цього разу він почав витрачати заощаджені гроші, але його гаманець мало постраждав, тому що все коштувало дуже дешево: речей було набагато більше, ніж бажаючих купувати їх.

Не знаю, через скільки днів він повернувся до рідного села, знайшовши там дуже помітні зміни на краще. А тоді негайно подався до Пастуро. Застав Аньєзе зовсім заспокоєною й готовою повернутися додому в будь-який час, тож він сам і супроводив її туди. Ми не говоритимемо про те, які почуття охопили їх, якими словами обмінювалися вони, знов опинившись у рідних місцях.

Аньєзе побачила вдома все цілим і неушкодженим; при цьому вона не обминула нагоди сказати, що в даному разі, оскільки йшлося про бідну вдову й бідну дівчину, самі ангели оберігали їхній будинок.

— А того разу,— докинула вона,— либонь, можна було подумати, що господь дивиться кудись-інде і йому не до нас, бо ж він дозволив позабирати всі наші бідні пожитки; а, як бачите, врешті виходить зовсім інакше: він послав мені натомість добрі гроші, і я змогла довести все до ладу. Я кажу — все, але, звичайно, це не зовсім так. Бо вони забрали разом з іншими речами й Лючіїн посаг, гарний і новий-новісінький, і його нам тепер бракувало б. Але дивіться, замість нього бог посилає нам інший. Якби ж то хто мені тоді сказав, коли я з шкури лізла, готуючи перший посаг: «Ти вважаєш, що стараєшся для Лючії, та й дурна ж бо ти жінка! Стараєшся, сама не знаючи для кого: самому тільки богові відомо, яким тварюкам дістанеться ця білизна, ці сукні. А про те, що призначено для Лючії, про її справжній посаг потурбується добра душа,— ти навіть не знаєш, що вона живе на світі».