Алессандро Мандзоні - Заручені

— Тоді, тоді... я прошу вас про це,— мовила Лючія, і її обличчя при цих словах виказувало тільки ніяковість.

Чернець, знаком підкликав юнака, що стояв у найдальшому кутку, пильно стежачи (а йому нічого іншого й не залишалося робити) за розмовою, в якій він був так зацікавлений. Коли Ренцо підійшов, падре Крістофоро мовив уже гучніше, звертаючись до Лючії:

— Владою, даною мені від церкви, оголошую вас вільною від обітниці незайманості, відпускаючи те, що могло бути в ній нерозважне, й знімаючи з вас усяке зобов'язання, яке ви могли при цьому взяти на себе.

Хай уявить собі читач, якою музикою пробриніли ці слова у вухах Ренцо. Він палко подякував поглядом тому, хто промовив їх, і відразу став шукати зустрічного погляду Лючії, але даремно.

— З певністю й миром поверніться до колишніх ваших намірів,— провадив далі капуцин, звертаючись до дівчини,— знову просіть у господа благодаті, якої ви просили в нього, щоб стати доброчесною дружиною; і вірте, що він іще щедріше дасть вам цю благодать тепер, після стількох страждань. А ти, сину мій,— звернувся чернець до Ренцо,— пам'ятай про таке: коли церква вручає тобі що подругу, то вона робить це не задля твоєї скороминущої житейської втіхи, що має завершитися великим болем у хвилину розлуки, хоч би яка та втіха була повна й без найменших домішок прикрості. Церква робить це, щоб скерувати вас обох на шлях нескінченного втішення. Любіть одне одного, як супутники в дорозі, з думкою про майбутню розлуку й з надією з'єднатися навіки. Висловіть подяку небу за те, що воно привело вас до нинішньої зустрічі не шляхом гучних і скороминущих радостей, а шляхом страждань і лих, щоб підготувати вас до зосередженої й спокійної радості. Якщо господь пошле вам дітей, поставте собі за мету виховати їх для нього, вселити їм любов до нього й до всіх людей; тоді і все інше прикладеться. Лючіє! Чи казав він вам,— кивнув падре Крістофоро на Ренцо,— кого він тут бачив?

— О, падре, казав!

— Моліться за нього! Будьте ревні в цих молитвах. Помоліться й за мене!.. Діти мої! Мені хочеться, щоб у вас залишилася пам'ять про бідного ченця.— І, мовлячи це, він дістав із торби скриньку з простого дерева, але оброблену та відполіровану з великою ретельністю, якою відзначалися капуцини, й провадив далі: — В ній шматочок хліба... перший, що я випросив Христа ради,— того хліба, про який ви чули. Я залишаю його вам: бережіть його й показуйте своїм дітям. Вони ввійдуть у скорботний світ і, може, в сумні часи пробуватимуть серед гордіїв та спокусників. Скажіть їм, хай вони завжди прощають, завжди й геть усе! І хай також моляться за бідного ченця.

І він віддав скриньку Лючії, яка взяла її благоговійно, ніби реліквію. Відтак падре говорив уже спокійнішим голосом:

— А зараз скажіть мені, чи є у вас тут, у Мілані, яке-небудь опертя? Де ви сподіваєтесь знайти пристановище, вийшовши звідси? І хто проведе вас до матері, яку, сподіватимемось, господь зберіг при доброму здоров'ї?

— Ось ця добра жінка поки що заступає мені матір: ми вийдемо звідси разом, а вона вже потурбується про все.

— Хай благословить вас господь,— мовив чернець, підступаючи до ліжка хворої.

— Я також дякую вам,— відповіла вдова,— за втішення, яке ви подали цим страдникам, хоч я й сподівалася назавжди залишити біля себе нашу бідну Лючію. Поки що потримаю її в своєму будинку, потім проведу до села, передам матері і,— стиха додала вона,— зроблю їй посаг. У мене багато зайвого добра, а з тих, хто мав би користуватися ним, вже нікого більше не лишилося.

— В отакий спосіб,— відповів чернець,— ви можете принести велику жертву Господові й учинити добро ближньому. Мені немає потреби розповідати вам про цю дівчину: я бачу, вона ніби стала вам рідною. Залишається тільки славити господа, який і бичуючи вміє показати себе батьком, надавши вам обом змогу знайти одна одну й у такий спосіб виявивши свою любов і до однієї, й до другої.— Після цього, звертаючись до Ренцо й узявши його під руку, він провадив далі: — А тепер ходімо. Нам з тобою тут нема чого більше робити, ми й так уже надто довго тут затрималися. Ходімо.

— О падре! — мовила Лючія.— Чи я вас іще коли побачу? Я одужала, а я ж ніякого добра на цім світі не чиню, а ви...

— Уже віддавна,— відповів старий зворушливим і лагідним голосом,— я прошу господа про милість, про дуже велику милість — скінчити дні мої в служінні ближньому. Якщо він зволить виявити мені цю милість тепер, то треба, щоб усі, хто ставиться до мене з любов'ю, допомогли мені віддячити йому. Ходімо. Передайте через Ренцо ваші доручення матері.