Алессандро Мандзоні - Заручені

— Скажи мені ось що: вона далеко звідси?

— Та ні, всього кілька кроків, за церквою.

— Зачекай мене тут якусь хвилину,— мовив чернець,— а потім ми вдвох підемо туди.

— Отже, ви їй розтлумачите...

— Ще нічого не знаю, синку, мені треба вислухати її.

— Розумію,— мовив Ренцо.

Похнюпившись і згорнувши руки на грудях, стояв він, обмірковуючи своє невизначене становище, яке й далі залишалося таким же неясним. Чернець знов пішов до падре Вітторе попросити, щоб той ще раз заступив його, потім заглянув у свій курінь, вийшов звідти з торбиною в руці, підступив до Ренцо й, сказавши: «Ходімо»,— пішов уперед, прямуючи до того куреня, куди вони нещодавно заходили вдвох. Цього разу він зайшов досередини сам і невдовзі вийшов звідти, мовивши:

— Жодних змін! Молитимемось і молитимемось.— А тоді докинув: — Ну, а тепер веди мене ти.

І вони мовчки рушили вперед.

Погода ставала все похмуріша і тепер уже безсумнівно провіщала близьку грозу. Часті спалахи блискавиць розтинали згуслий морок і осявали раптовим світлом нескінченні дахи й арки портиків, церковну дзвіницю, низькі верхівки куренів; а громові удари, звалюючись з несподіваним тріском, перекачувалися, гуркочучу з одного краю неба на другий. Ренцо йшов попереду, уважно вибираючи дорогу, палаючи нетерплячкою чимскоріше дістатися до місця і все ж стримуючи свій крок, прилаштовуючись до ходи свого супутника; а той, стомлений працею, ослаблений хворобою, знемагаючи від задухи, ледь ішов, час від часу піднімаючи до неба своє виснажене обличчя, ніби щоб легше дихалося.

Побачивши курінь, Ренцо спинився, повернувсь до свого супутника й сказав тремтячим голосом:

— Тут.

Вони рушили досередини...

— Прийшли! — вигукнула жінка із свого ложа.

Лючія підхопилася на ноги й кинулась назустріч старому з радісним криком:

— Ой, кого я бачу! Падре Крістофоро!

— Ну ось і ви, Лючіє! Із скількох напастей врятував вас господь! Ви повинні бути щасливою тим, що завжди надіялися на нього.

— О, звичайно! Але ж ви, падре Крістофоро? Боже, як ви змінилися! Як ви себе почуваєте? Скажіть, як ви себе почуваєте?

— Моє здоров'я в руках у бога,— з просвітленим обличчям відповів чернець і, відкликавши дівчину вбік, докинув: — Послухайте, я хочу побути тут усього кілька хвилин. Чи згодні ви звіритись на мене, як і раніше?

— О, хіба ви вже не отець мій?

— То скажіть, дочко моя, що це за обітниця, про яку говорив мені Ренцо?

— Це обітниця, дана мною мадонні в хвилину тяжкої напасті!.. Обітниця не виходити заміж.

— Бідолашка! А чи подумали ви ту мить, що ви вже зв'язані словом?

— Так ішлося ж про спасителя й мадонну! Ні, я про це не подумала.

— Дочко моя, господь приймає пожертви й дари, коли ми приносимо їх від своїх щедрот. Він вимагає нашого серця, нашої волі. Але ви не могли принести йому в дар волю іншого, з ким уже були зв'язані словом.

— То я вчинила погано?

— Ні, люба, не думайте цього. Я навіть вірю, що пресвятій діві був угодний порив вашого засмученого серця і вона, можливо, подарувала його від вашого імені Господові. Але признайтеся: ви ніколи й ні з ким не радилися про це?

— Я не думала, що це поганий вчинок і що мені треба сповідатися. А коли вчиниш щось хороше, то про це, відома річ, розповідати не слід.

— І у вас немає жодних інших спонук, які б утримували вас від виконання обіцянки, даної вами Ренцо?

— Щодо цього... як на мене... то які ж іще спонуки? Справді, не можу сказати...— відповіла Лючія з нерішучістю, яка означала що завгодно, тільки не сумнівність цієї думки; і її обличчя, ще геть бліде після хвороби, нараз розквітло справжнім рум'янцем.

— Чи ви вірите,— вів далі старий, опустивши очі,— що бог надав церкві право скасовувати борги та зобов'язання, взяті на себе людьми перед ним, якщо тільки це приведе до безсумнівного добра.

— Так, я вірю цьому.

— Тож знайте таке: поставлені в цьому світі опікуватися душами людськими, ми маємо щодо всіх, хто звертається до церкви, якнайширші права, і, отже, я можу, коли ви попросите мене про це, зняти з вас будь-яку обіцянку, пов'язану з цією обітницею.

— Але хіба не гріх відступатися, каятися в обітниці, даній мадонні? Я ж дала її тоді від щирого серця...— сказала Лючія, дуже схвильована раптовим проблиском такої несподіваної,— все ж доводиться визнати,— надії і водночас пройнята якимсь раптовим страхом, підкріплюваним думками, які ось уже відколи не давали їй спокою.

— Гріх, дочко моя? — перепитав чернець.— Гріх звертатися до церкви й просити її служителя застосувати владу, надану йому церквою, а церкві — богом? Я був свідком того, якими шляхами поєднано ваші душі, і якщо будь-коли мені здавалося, що двоє людей гідні бути з'єднаними богом, то цими двома були ви. І тому я не бачу, чому господу богові потрібно роз'єднувати вас тепер. І я благословляю його за те, що він надав мені, своєму недостойному рабові, право говорити від його імені й повернути вам ваше слово. І коли ви попросите мене зняти з вас цю обітницю, я без жодного вагання вчиню так. Я навіть хочу, щоб ви попросили мене.