Алессандро Мандзоні - Заручені

Коли Ренцо здалося, що відстань уже досить безпечна, він вирішив звільнитися від причини непорозуміння. Щоб зробити це непомітно, він протисся в тісний прохід між двома куренями, які були повернені один до одного, так би мовити, спиною. Нахилився, щоб відв'язати дзвіночок, і притулився головою до соломяної стіни одного з куренів; аж раптом звідти до його вух долетів голос... Боже мій! Чи ж це можливо? Він якнайпильніше прислухався і затамував дух... Так, так! Це її голос!

— Чого ж боятися? — промовляв ніжний голос.— Те, що перетерпіли ми, сильніше всякої бурі. Хто боронив нас досі, не покине нас і тепер.

Якщо Ренцо не скрикнув, то не через страх бути поміченим, а тому, що від несподіванки йому звело горло. Коліна підломилися, в очах потемніло, але тільки на мить. Він одразу підскочив, почувши приплив бадьорості й сили, в три стрибки оббіг курінь, опинився біля входу й побачив ту, що говорила, схилену над убогим ложем. Вона озирнулась на шум, придивилася; чи це не здається, чи не сон? Пильно придивилася й вигукнула:

— О боже милостивий!

— Лючіє! Я знайшов вас! Невже ж це ви? Ви живі! — вигукнув Ренцо, підходячи до неї і весь тремтячи від хвилювання.

— Боже милостивий! — повторила Лючія з іще більшим хвилюванням.— Ви? Та як же це? Як ви сюди потрапили? Навіщо!.. Адже ж навкруг чума!

— Я вже перехворів нею. А ви?..

— Ох! І я так само. А як моя мама?..

— Я не бачив її, вона в Пастуро і, сподіваюся, здорова. Але ви... яка ви ще бліда! І така квола на вигляд! Та все ж ви одужали, адже це правда, одужали?

— Господь зволив залишити мене на цім світі. Ой Ренцо, навіщо ви прийшли сюди?

— Навіщо? — вигукнув Ренцо, підступаючи ще ближче.— Ви ще питаєте, навіщо? Навіщо я прийшов сюди? Невже мені треба пояснювати вам це? Про кого ж я мав думати? Хіба я вже не Ренцо? А ви — не Лючія? Так?

— Ой, що ви говорите, що ви говорите! Моя мама писала вам?

— Писала. На жаль, вона мені писала. Гарненькі вісті повідомила вона нещасному, змученому блукальцеві, хлопцю, який нічим вас не скривдив.

— Але ж, Ренцо, Ренцо! Коли ви знали, то... навіщо вам було приходити... навіщо?

— Навіщо приходити? О Лючіє! І ви мене ще питаєте, навіщо приходити? Після стількох обіцянок? Та хіба ми вже більше не ми? І ви вже нічого не пам'ятаєте? Чого нам бракувало?

— О боже всемогутній! — простогнала Лючія, схрестивши руки й підвівши очі до неба.— Чого ти не виявив мені милосердя й не прикликав до себе? О Ренцо, що ви накоїли? Адже я вже була почала надіятися, що... з часом... я забуду...

— Оце так — прекрасна надія! Дуже гарно казати це мені просто в вічі!

— Ой, що ви накоїли! І в такому місці! Серед усіх оцих страждань, серед оцих картин! Тут, де тільки те й роблять, що вмирають, ви змогли...

— За тих, хто вмирає, треба благати господа й надіятися, що вони дістануть вічне спасіння. Та хіба справедливо, щоб живі люди жили в розпачі?

— Ой, Ренцо, Ренцо! Ви не думаєте, що говорите. Обіцянка, дана мадонні!... Обітниця!

— А я вам кажу, що такі обіцянки нічого не важать.

— О боже! Що ви говорите! Де ви були увесь цей час? Із ким водились? Які страшні ваші слова!

— Це слова доброго християнина; і про мадонну я кращої думки, ніж ви, бо вірю, що їй не потрібні обітниці, які завдають шкоди ближньому. Коли б мадонна сама заговорила, тоді інша річ. Бо що ж, власне, сталося? Усе те — тільки ваша вигадка. Знаєте, що ви повинні обіцяти мадонні? Обіцяйте, що першу нашу дочку ми назвемо Марією: я готовий обіцяти це відразу, не сходячи з місця. Ось цим справді можна ушанувати мадонну набагато краще. У такому вшануванні куди більше глузду, й до того ж це нікому не завдає шкоди.

— Ні, ні, не кажіть так: ви не розумієте, що говорите; ви не розумієте, що таке дати обітницю, ви не були в такому жахливому становищі, не зазнали всього того, що я. Ідіть геть, ідіть геть, ради всього святого!

І вона поквапно відступила від нього, повернувшися до вбогого ложа.

— Лючіє,— мовив Ренцо, не рушаючи з місця,— скажіть мені принаймні одне, скажіть: коли б не ця причина... ви б ставились до мене, як і раніше?

— Жорстокий ви чоловік! — відповіла Лючія, відвернувшись і насилу стримуючи сльози.— Якби вам удалось присилувати мене говорити непотрібні слова, що завдали б мені болю, слова, можливо, просто гріховні,— були б ви тоді задоволені? Ідіть геть, о, ідіть геть! Забудьте про мене: видно, нам не судилося бути разом! Ми побачимось там: адже не так уже й багато залишається нам пробути на цім світі. Ідіть собі. Постарайтеся сповістити моїй мамі, що я видужала, що бог і тут допомагав мені, що я знайшла добру душу, ось цю славну жінку, яка мені мов рідна мати. Перекажіть їй: я надіюсь, що хвороба пощадить її і ми скоро побачимося, коли саме зволить господь і як саме він зволить... Ідіть геть, благаю вас, і не думайте більше про мене... хіба тільки коли молитиметесь богові.