Алессандро Мандзоні - Заручені

— Я пам'ятаю це.

— Тоді йди за мною. Ти сказав: «Я знайду його». І ти його знайдеш. Ходімо, і ти побачиш чоловіка, до якого почував таку ненависть, кому бажав зла і кому сам хотів вчинити зло, побачиш чоловіка, господарем чийого життя ти хотів стати.

Взявши Ренцо за руку й стиснувши її так, як міг би зробити квітучий здоровий юнак, він рушив уперед. Не сміючи ні про що розпитувати, Ренцо пішов за ним.

Ступивши кілька кроків, чернець зупинився біля входу до одного з куренів, подивився на Ренцо з поважним і воднораз із ніжним виразом, а тоді завів юнака досередини.

Перше, що відразу впадало у вічі, був хворий, який сидів на соломі в глибині куреня. Проте цей хворий був не в тяжкому стані, і навіть могло здатися, що він одужує. Побачивши ченця, хворий похитав головою, ніби бажаючи сказати: «Ні». Чернець схилив голову на знак печалі й покори. Тим часом Ренцо, роззираючись із неспокійною цікавістю, помітив трьох-чотирьох хворих, і його погляд затримався на одному з них. Той лежав осторонь, на матраці, загорнутий у простирадло, з накинутим на нього ошатним плащем замість ковдри. Придивившись уважно, Ренцо впізнав дона Родріго й мимоволі відступив назад. Та чернець, знову стиснувши йому руку, притяг юнака до ніг убогого ложа і, простягши другу руку, вказав на чоловіка, що лежав перед ним.

Нещасний не ворушився. Його широко розплющені очі нічого не бачили. Обличчя було бліде й усуціль вкрите чорними плямами. Губи здулися й почорніли. Можна було сказати, що це вже обличчя трупа, якби рвучкі корчі не свідчили про те, що тіло все ще чіпляється за життя. Його груди час від часу здіймалися з болісним зітханням. Скарлючені, безкровні і вже почорнілі на пучках пальці правої руки, яка виткнулася з-під плаща, судомно стискали груди біля серця.

— Тепер ти бачиш! — тихим і урочистим голосом сказав чернець.— Можливо, це покара, а може, й милосердя. Почуттям, яке ти виявиш зараз до цього чоловіка, що образив тебе (я знаю це), — саме цим почуттям відплатить тобі господь, якого ти також образив. Благослови його, і будеш благословенний. Ось уже чотири дні він тут у такому стані, без жодних ознак свідомості. Можливо, господь готовий дарувати йому годину каяття, але хоче, щоб ти просив його про це разом із тією невинною дівчиною. Можливо, він подарує йому цю милість за саму тільки твою молитву, за молитву ображеного і вже упокореного серця. Можливо, спасіння цього чоловіка і твоє власне залежить тепер від тебе, від твого почуття прощення, співчуття... любові!

Він замовк, склав руки і, сховавши в них своє обличчя, почав молитися. Те саме зробив і Ренцо.

На кілька хвилин вони позастигали в цій поставі, аж враз ударив дзвін, обидва, ніби змовившись, підвелися й вийшли. Один не питав, другий також мовчав — їхні обличчя, промовляли за них.

— Тепер іди,— сказав падре Крістофоро,— іди з готовністю або сподобитися милості, або принести жертву,— і вислови хвалу Господові, хоч би чим завершилися твої пошуки. І хоч би що сталося, прийди повідомити мене: ми разом віддамо йому хвалу.

Тут вони й розійшлися, не зронивши більше жодного слова. Один повернувся туди, звідки прийшов, другий попростував до церкви, яка була майже поряд.

Хто міг би сказати Ренцо всього кілька годин перед цим, що в самий розпал пошуків, коли настануть найтривожніші, найвирішальніші хвилини, його серце розриватиметься між Лючією й доном Родріго? А тим часом це було саме так: цей образ супроводив тепер, поки Ренцо йшов, усі образи, дорогі чи страшні, що по черзі поставали перед юнаком під впливом надії чи страху. Слова, почуті біля ложа вмираючого, й оті власні мучителі — «так» і «ні» — боролись у його свідомості. І він не міг молитися про щасливе закінчення свого великого випробування, не повернувшись до молитви, розпочатої там і обірваної ударом дзвона.

Восьмикутна каплиця, піднята на кілька сходинок, вивишаючись посеред лазарету, відкрита з усіх боків і підтримувана лише пілястрами та колонами, була, так би мовити, ажурною будівлею. Ззовні кожен бік являв собою арку між двома колонами. Всередині містився портик, охоплюючи кільцем те, що можна було б назвати власне церквою, яка складалася всього з восьми арок, відповідних зовнішнім аркам і увінчаних дзвіницею, тож поставлений у її центрі вівтар було видно з будь-якого вікна лазарету і майже з будь-якого місця двору. Тепер, коли призначення будівлі стало зовсім іншим, зовнішні прогони замуровано, але старий каркас, лишившись незайманим, чітко вказує на попередній вигляд і колишнє призначення.