Алессандро Мандзоні - Заручені

Та юнак не мав ніякого бажання заходити до такого виноградника і, мабуть, простояв біля нього менше часу, ніж ми витратили на цей невеликий опис. Попростував далі. Неподалік стояв його будинок. Він перетнув город, ідучи по коліна в густій траві,— город позаростав так само, як і виноградник. Ренцо ступив на поріг однієї з двох кімнат нижнього поверху. Шум його кроків та поява викликала переполох і втечу кількох пацюків, які кинулися врозтіч і поховалися в гною, що вкривав усю підлогу,— то були рештки постою ландскнехтів. Глянув на стіни: вони були пооблуплювані, брудні, закіптюжені. Звів очі до стелі: справдешнє царство павуків. І нічого більше. Він пішов і звідси, обхопивши голову руками, пішов по стежці, яку щойно протоптав у траві. Ступивши кілька кроків, він звернув ліворуч, на другу стежку, яка вела в поле, але, не побачивши й не почувши жодної живої душі, попрямував до будинку, де сподівався зупинитися. Уже почало смеркати. Його друг сидів біля порога на дерев'яній лавочці, схрестивши руки на грудях і втупивши очі в небо,— достоту вбита горем і здичавіла в самотності людина. Зачувши кроки, він обернувся подивитися, хто б це міг бути, і, піднісши догори руки, голосно сказав тому, кого, як йому здалося, він побачив у сутінках крізь гілля та зелень.

— Невже тільки я один на все село? Хіба я вчора мало попрацював? Дайте мені трохи відпочити — це теж буде справою милосердя.

Не розуміючи, що все це значить, Ренцо у відповідь назвав його на ім'я.

— Ренцо! — вигукнув той напівзапитально.

— Оце я і є, — сказав Ренцо, і вони кинулись один до одного.

— То це й справді ти! — мовив друг, коли вони обнялися.— Який я радий бачити тебе! Хто б міг подумати? А я вже був переплутав тебе з гробарем Паоліно — він приходить мучити мене, загадуючи йти ховати мерців. Ти знаєш, що я зостався один, зовсім один, як палець?

— На жаль, знаю,— сказав Ренцо.

Отак, обмінюючись дружніми привітаннями, уриваючи один одного запитаннями та відповідями, зайшли вони разом до будиночка. І там, теревенячи далі, друг заходився господарювати, щоб із честю прийняти Ренцо, скільки це дозволяла така несподівана зустріч і такий час. Він поставив на плиту воду і взявся готувати поленту, але потім передав копистку Ренцо, щоб той мішав тісто, а сам вийшов надвір, мовивши:

— Оце і я залишився один! Ох, зовсім один!

Він повернувся з відерцем молока, шматком в'яленого м'яса, двома козячими сирками, кількома смоквами та персиками. Коли все було розставлено, а поленту викладено в дерев'яну миску, друзі сіли за стіл, дякуючи один одному: друг — за відвідини, Ренцо — за прийом. І майже після дворічної розлуки вони відразу відчули себе набагато ближчими друзями, ніж у ті часи, коли бачились ледве не щодня. Бо й тому, й тому — каже тут наш рукопис — довелося витримати ті випробування, що вчать людей цінувати, який це бальзам для душі справжня прихильність: ота, що її сам відчуваєш до інших, і ота, яку зустрічаєш з їхнього боку.

Звичайно, найбільше Ренцо хотів побачити Аньєзе, і не тільки через його давню й особливу прихильність до неї, але й тому, що серед питань, які йому хотілося чимскоріше з'ясувати, було одне, ключ від якого лише вона тримала в руках. Він навіть завагався, чи продовжувати свою подорож, чи спершу вирушити на пошуки Аньєзе, бо до неї було недалеко. Та, розміркувавши, що Аньєзе однаково не могла нічого знати про долю Лючії, він повернувся до свого попереднього наміру іти, куди йшов, щоб вирішити всі свої сумніви, почути свій вирок і потім уже особисто переказати всі новини її матері.

Проте вже від свого друга він довідався чимало такого, про що й не здогадувався. Багато що стало йому ясно, в чому він доти сумнівався,— і Лючіїні пригоди, і переслідування, яких зазнав сам, і те, як донові Родріго довелося втікати, підібгавши хвоста, після чого той негідник уже не потикав носа в ці місця,— одно слово, юнак з'ясував собі все сплетіння подій. Почув він також (що мало для нього неабияку вагу) справжнє прізвище дона Ферранте, бо хоча Аньєзе й сказала своєму писаці повідомити Ренцо це прізвище, та тільки сам бог знає, як його було написано. У всякому разі, бергамський тлумач, читаючи листа, спотворив його так, що коли б Ренцо пішов розшукувати в Мілані будинок з таким мешканцем, то, либонь, не знайшлося б жодного чоловіка, який би здогадався, про кого йде мова. А тим часом це була єдина ниточка в його руках для розшуків Лючії. Що ж до правосуддя, то, як він пересвідчувався чимдалі більше, воно являло собою досить далеку небезпеку, й не варто було про неї думати: синьйор подеста помер від чуми,— хто знає, коли пришлють на його місце іншого,— більшість поліцейських також перемерла, а у тих, хто лишився живий, голова була добряче забита новими справами, щоб іще думати й про старі.