Алессандро Мандзоні - Заручені

День був похмурий, повітря важке, все небо затягло хмарами, або, вірніше, рівною неповорушною імлою, яка, здавалося, геть закрила сонце, не обіцяючи, однак, дощу. Навкруги — поля, місцями неорані й геть поспалювані, зелень — миршава, на пов'ялому, пониклому листі — ні краплі роси. На додачу це безлюддя, ця тиша поблизу великого міста повнила новою тривогою душу Ренцо, уже й так занепокоєну, й забарвлювала його роздуми в ще похмуріші тони.

Постоявши отак якийсь час, він пішов, навмання праворуч, попрямувавши, й сам того не знаючи, до Нових воріт, яких не помітив, незважаючи на близьку відстань, пішов через бастіон, що затуляв їх. Ступивши кілька кроків, він врешті почув теленькання дзвіночків, яке то затихало, то чулося знову, а відтак і окремі людські голоси. Він рушив далі і, завернувши за ріг бастіону, відразу побачив дерев'яну будку, а на порозі — вартового, який зі стомленим і неуважним виглядом спирався на мушкет. Позаду тягся частокіл, а за ним виднілися ворота, власне, два виступи в стіні з захисним дашком над стулками. Ворота були розчахнуті навстіж, як і ґратчаста хвіртка частоколу. Перед входом упоперек дороги на землі стояли зловісні ноші, куди два монатті вкладали якогось бідолаху, щоб нести його геть. То був начальник митної сторожі, який щойно захворів на чуму. Ренцо зупинився, чекаючи, доки все скінчиться. Коли монатті віддалилися й ніхто не прийшов замкнути хвіртку, Ренцо, вважаючи цю мить слушною, квапливо підступив до входу. Але вартовий сердито гукнув до нього: «Агей, куди ти?» Ренцо знов зупинився і, підморгнувши вартовому, дістав і показав йому золоту монету. Чи то перехворівши чумою, чи то відчуваючи менший страх перед нею, ніж любов до грошей, вартовий зробив Ренцо знак кинути йому монету і, коли та впала до його ніг, шепнув: «Проходь-бо мерщій». Ренцо, недовго думаючи, пройшов через хвіртку, потім — через ворота і подався далі. Ніхто його не помітив і не звернув на нього уваги. Тільки одного разу,— не встиг він іще ступити й сорока кроків,— зачулося знову: «Агей, ти куди?» Це гукнув йому вслід митний наглядач. Але цього разу Ренцо вдав, що нічого не чує, і, навіть не озирнувшись, прискорив ходу. «Агей!» — знову гукнув митник, проте голосом, в якому чулося більше роздратування, аніж рішучість. Побачивши, що його не слухаються, він знизав плечима і повернувся до своєї будки, як людина, для якої було важливіше не підходити надто близько до перехожих, аніж розпитувати їх.

Вулиця, що нею прямував Ренцо, вела тоді, як і тепер, просто до каналу під назвою Навільйо. Обабіч тяглися огорожі, виднілися церкви й монастирі, зрідка — будинки. В кінці цієї вулиці й на середині тієї, яка тягнеться уподовж каналу, височіла колона з хрестом, відома під назвою Сант-Евсебіо. А що Ренцо дивився весь час уперед, то тільки й бачив цю колону. Дійшовши до перехрестя, яке ділило вулицю майже навпіл, і роззирнувшись на всі боки, він побачив праворуч, на вулиці, що зветься великим проспектом Санта-Тереза, якогось городянина — він ішов просто до Ренцо. «Нарешті християнська душа!» — подумав юнак і відразу повернув до чоловіка, сподіваючись розпитати про потрібну йому адресу. Той теж помітив стрічного чужинця й кидав на нього здалеку підозріливі погляди, а надто коли спостеріг, що Ренцо, замість іти своєю дорогою, попрямував йому назустріч. Коли вони зійшлися, Ренцо з властивою горцям шанобливістю зняв капелюха і, тримаючи його в лівій руці, машинально застромивши праву в наголовок, ступив уже рішучіше до незнайомця. Але той, витріщивши очі, позадкував, підняв сучкуватого ціпка й, націливши його залізним наконечником просто в живіт Ренцо, крикнув:

— Геть! Геть!

— Ог-го! — і собі вигукнув юнак. Він надяг капелюх собі на голову, а що в ту мить, як казав він згодом, розповідаючи про цей випадок, йому найменше хотілося заводити будь-які суперечки, то він повернувся до цього дивака спиною й пішов далі своєю дорогою, або ж, краще сказати, тією дорогою, на яку потрапив.

Той теж пішов своєю дорогою, тремтячи від страху й озираючись. А вдома розповідав, що до нього підходив мазальник, лагідний і чемний на вигляд, але з обличчям шахрая, і в руках він тримав чи то коробочку з маззю, чи то пакунок з порошком (він не зовсім був певен, що саме), а одна рука була застромлена в капелюх, і мазальник неодмінно утнув би йому якусь штуку, коли б він не зумів утримати його чимдалі від себе. «Підступив би до мене ще на крок,— додавав він,— і я проткнув би його без усяких вагань. Клятий негідник! Як на те лихо, ми були в такому безлюдному місці, а якби здибалися в центрі Мілана, то я погукав би народ, і ми б його злапали в одну мить. Не сумніваюсь, що він мав у капелюсі і оте кляте зілля. А там, віч-на-віч, я й так багато зробив, що наполохав його, не ризикуючи накликати на себе нещастя, адже пучку порошку кинути недовго, та й вони добре наважили на цьому руку, до того ж їм допомагає сам диявол. Тепер він, напевне, гуляє по Мілану, і хто знає, скільки він там накоїть лиха!» І до кінця свого життя,— а прожив він ще довго,— щоразу, коли заходила мова про мазальників, він повторював свою історію, причому докидав: «Ті, хто ще наважується твердити, що це брехня, хай мені цього не кажуть, бо все це треба було побачити на власні очі».