Алессандро Мандзоні - Заручені

Він розповів другові про свої лихі пригоди й у відповідь вислухав багато всяких історій — про те, як ішли війська, про чуму, про мазальників, про чудеса.

— Жахливі всі оці речі,— говорив друг, ведучи Ренцо до кімнати, де ніхто не жив після, чуми, — речі, яких, здавалось, не побачиш ніколи на світі, здатні на все життя забрати в тебе всяку радість. А поговориш про них із друзями, відразу стає легше.

Удосвіта обидва з'явились на кухні. Ренцо в дорожньому вбранні, підперезаний поясом, схований під курткою, з ножем у кишені штанів. Клуночок, без якого легше було йти, він залишив на збереження в друга.

— Коли все складеться гаразд,— мовив він,— коли я знайду її живу, коли... ет, нехай... Тоді я знов пройду через наше село. Збігаю в Пастуро повідомити добру звістку нашій бідній Аньєзе, а потім... потім... Та якщо, не доведи господи, яке нещастя... Тоді вже я не знаю, що робитиму й куди подамся. Тільки, звичайно, в тутешніх краях ви мене більше не побачите.

Він мовив це, стоячи на порозі вхідних дверей, і, підвівши голову назустріч рідній зорі, якої так давно вже не бачив, дивився на неї з ніжністю й воднораз із смутком. Друг, як звичайно, всіляко намагався підтримати в ньому надії на майбутнє, умовляв узяти з собою бодай дрібку харчів, далі провів його трохи й розпрощався з ним, побажавши всього найкращого.

Ренцо вирушив у дорогу без поспіху, бо вважав, що йому вистачить часу, щоб того самого дня дістатися до Мілана, аби назавтра з самого рання зайти до міста й негайно розпочати пошуки. Дорогою жодних пригод не трапилося і ніщо не відвертало Ренцо від його думок, крім уже звичного видовища злиднів і печалі. Як і напередодні, він у певний час зупинився в гайку перекусити й відпочити. Проходячи в Монці перед відчиненою крамницею з виставленими буханцями, він попросив два, щоб не зостатися без їжі. Булочник не дозволив йому ввійти, а, поставивши на лопатку невелику миску з водою та оцтом, сказав укинути туди гроші, коли ж юнак зробив це, він щипцями подав йому, один за другим, буханці, які Ренцо й поклав до кишень.

Надвечір він добувся до Греко, не знаючи, між іншим, назви цього містечка. Але, частково зі спогадів після минулої подорожі, частково пригадавши шлях, пройдений від Монци, він вирішив, що вже має перебувати неподалік від міста, тому й звернув з великої дороги пошукати в околі щось на зразок заїзду, щоб переночувати там,— він уже більше не бажав зупинятися в шинках. Ренцо знайшов дещо краще, ніж сподівався: помітив отвір в огорожі навколо дворика якоїсь садиби й шаснув туди про всяк випадок. У дворі не було нікого. З одного боку він побачив великий навіс, під яким лежала купа сіна, й приставлену до неї драбину. Роззирнувшись довкола, він навмання поліз нагору, вклався там спати, й справді швидко заснув, і не прокидався аж до світання. Вранці він підповз навкарачках до краю свого величезного ліжка, висунув голову і, нікого не побачивши, зліз там само, де вилазив звечора, й вирушив у дорогу вузькими стежечками. Міланський собор правив йому за вказівну зірку. Невдовзі він опинився під стінами Мілана, між Східними й Новими воротами, трохи ближче до останніх.

Про те, в який спосіб можна проникнути до міста, Ренцо чув з балачок: існує найсуворіший наказ не пропускати нікого без санітарного свідоцтва, однак туди все ж любісінько зайде всякий, хто зуміє бодай трохи приноровитися й вибрати слушну мить. Так воно й було насправді. І навіть не торкаючись загальних причин, через які в ті часи кожне розпорядження виконувалось погано, не торкаючись і причин окремих, які утруднювали його неодмінне виконання, доводиться сказати, що Мілан перебував тепер у такому становищі, що вже не було жодного сенсу оберігати його, та й, власне, від чого? Будь-хто, зайшовши туди, здавався скорше байдужим до свого власного здоров'я, аніж небезпечним для здоров'я городян.

З огляду на все де, задум Ренцо полягав у тому, щоб спробувати проникнути до міста через перші-ліпші ворота, а в разі якихось труднощів іти попід стіною зовні, аж до наступних воріт, де, можливо, пройти виявиться легше. Одному богові відомо, скільки, на думку Ренцо, було воріт у Мілані.

Отож, підступивши аж до стіни, він зупинився й став роззиратись, як ото чоловік, котрий не знає, куди йому податися, і ніби звідусіль дожидає й шукає настанов щодо цього. Але праворуч і ліворуч він бачив лише дві стрічки кривулястої дороги; просто перед собою — відтинок стіни; і ніде ані найменшої ознаки життя, хіба що десь з-по-за земляного валу вихоплювався стовп чорного диму, який потім ширшав і перетворювався на велетенські клуби, що розпливалися в непорушному сірому повітрі: то палили одежу, постіль та інші зачумлені домашні речі. І ці скорботні багаття безперестанно спалахували не тільки тут, але й усюди, на всіх міських стінах.