Алессандро Мандзоні - Заручені

Сподіваємося, любий мій Ренцо.

Щойно ставши на ноги, він розшукав Бортоло, який поки що зумів уникнути чуми й старанно берігся. Ренцо не зайшов до нього в будинок, але, гукнувши з вулиці, підкликав брата до вікна.

— А-а,— мовив Бортоло,— ти оклигав! Радий за тебе.

— Я ще, як бачиш, трохи нетвердо стою, на ногах, але небезпека ніби минула.

— Е-е! Хотів би я стояти на твоїх ногах. Колись, бувало, скажеш: «Почуваю себе добре»,— і цим усе висловлено, а нині це мало про що говорить. А ось коли декому пощастить сказати: «Почуваю себе набагато краще»,— ото вже справді чудовий вислів!

Побажавши своєму двоюрідному братові усього найкращого, Ренцо повідомив його про своє рішення.

— Цього разу — йди, і хай благословить тебе господь,— відповів той.— Постарайся уникнути правосуддя, як я намагаюсь уникнути зарази; і коли господь вволить послати нам обом удачу, то ми ще побачимося.

— Певна річ, я повернуся. І добре було б вернутися не самотою. Ну гаразд! Я не втрачаю надії.

— То вже повертайся не сам. Дасть бог, робота знайдеться всім, і ми гарно заживемо. Аби ти тільки застав мене живого й скінчилася оця диявольська пошесть.

— Ми побачимося, побачимося, повинні побачитись!

— Іще раз кажу: дай боже!

Упродовж кількох днів Ренцо знай вправлявся, випробовуючи свої сили й намагаючись чимскоріше відновити їх. Коли йому здалося, що наче вже можна вирушати в дорогу, він став збиратися. Підперезався, сховавши його під одежу, поясом із зашитими в ньому п'ятдесятьма золотими, до яких він так і не доторкнувся і про які ніколи нікому не обмовився й словом, навіть Бортоло. Прихопив іще трохи грошенят, які відкладав щодень, заощаджуючи на всьому. Взяв під пахву клуночок з одежею, поклав у кишеню посвідчення на ім'я Антоніо Рівольти, що його про всяк випадок випросив у свого другого господаря, до кишені штанів засунув великого ножа,— найскромнішу зброю всякого порядного чоловіка в ті часи,— й рушив у дорогу наприкінці серпня, через три дні після того, як віднесли до лазарету дона Родріго. Ренцо верстав шлях на Лекко, не бажаючи виряджатися до Мілана навмання, і вирішив краще пройти через своє село в сподіванні знайти живою Аньєзе й спершу довідатися від неї бодай про щось із того, що йому так нетерпеливилося знати.

Ті нечисленні люди, що поодужували від чуми, здавалися серед решти населення привілейованим класом. Величезна частина іншого народу хиріла або вмирала. А ті, хто досі ще не заразився чумою, жили в постійному страху перед нею. Зосереджені, пильні, люди ходили розміреними кроками, підозріливо оглядаючись, якось сквапно й водночас рішуче,— адже всюди могла чатувати на них смертельна небезпека. А ті, що повидужували, могли вже не хвилюватися (бо повторне захворювання на чуму було не тільки рідкісне, а й геть-таки незвичайне явище). Вони сміливо й рішуче походжали серед зарази, як ото середньовічні рицарі, з ніг до голови закуті в залізо й верхи на конях, також згори й донизу вбраних у лати, вирушали вештатися по світу (звідси й пішло їхнє знамените прізвисько — мандрівні рицарі) в пошуках пригод або походжали серед жалюгідного натовпу городян, які могли відбити й послабити їхні удари тільки своїм лахміттям. Прекрасне, мудре й корисне ремесло! Ремесло, воістину гідне зайняти одне з перших місць у трактаті з політичної економії.

З такою певністю (послаблюваною, однак, тривогою, про яку читач знає), упереміш з гіркотою, викликаною постійним видовищем загального лиха та невідчепними думками про нього, прямував Ренцо додому. Він ішов під ясним небом по своїй прекрасній країні, не зустрічаючи нікого на своєму шляху. І тільки після довгих переходів у смутній самотності він часом зустрічав якісь бродячі тіні замість живих людей або трупи, що їх опускали до ями без похорону, без співів, без супроводу. Під полудень він зупинився в гайку попоїсти хліба з усякою всячиною, прихопленою з собою. Фруктів уздовж всієї дороги було вдосталь: фіги, персики, сливи, яблука — всього скільки хоч. Досить було тільки зійти вбік з дороги й нарвати або назбирати плодів під деревами, де їх валялася сила-силенна, наче позбиваних градом, бо ж рік видався винятково урожайний, особливо на фрукти, а поратися біля них майже не було кому. Виноградні грона, важкі й соковиті, теж були покинуті на поталу першому стрічному.

Надвечір замріло рідне село. Хоча Ренцо й був давно готовий до цього, проте, забачивши його, він відчув, як стислося йому серце: наринуло безліч спогадів і сумних передчуттів. Юнакові здавалося, що в вухах лунає зловісний дзвін на сполох, який ніби супроводив, переслідував його, коли він утікав із цих місць, і водночас він ніби чув мовчання смерті, яке панувало довкола. Ще більшим хвилюванням перейнявся Ренцо, вийшовши на майдан перед церквою, та найгірше він побоювався знайти в кінці дороги, бо збирався зупинитися в тому будинку, який він колись звик називати Лючіїним. Тепер це міг бути в кращому разі будинок Аньєзе, і він чекав від неба єдиної милості — знайти її там живу й здорову. В цьому будинку він збирався просити пристановища, вірно припускаючи, що його власний уже став оселею для мишей і куниць.