Алессандро Мандзоні - Заручені

Проте хитрощі й, так би мовити, мстивість викритої впертості часом бувають такі, що змушують нас бажати, хай би вона вже краще залишалася до кінця тверда й непохитна, всупереч розумові й очевидності. Ось це й був якраз один із таких випадків. Люди, котрі так рішуче й так довго заперечували, що поряд з ними, серед них гніздиться зародок хвороби, який, звичайно, розвиватиметься й почне лютувати, вже не могли далі заперечувати факту поширення зарази. Але, не бажаючи визнавати справжньої причини (адже це значило б признатися в своїй великій помилці й великій провині), будь-що прагнули знайти якусь іншу причину і були готові визнати всяку, висунуту хоч би ким. Як на те лихо, одна причина вже була напохваті — в поняттях і традиціях, панівних тоді не тільки у нас, але й у кожному куточку Європи: приворотне зілля, підступи диявола, потаємні замови, щоб прищепити чуму в допомогою всяких заразних отрут і чарів. Такі або подібні речі вже траплялись, і в них вірили й під час багатьох інших епідемій і моровиць, зокрема, коли в нас спалахнула чума за півстоліття до цього. Тут треба додати, що наприкінці минулого року губернатор отримав, за підписом короля Філіппа IV, депешу з попередженням, що з Мадріда втекло четверо французів, переслідуваних через підозріння в поширенні отруйних, заразних мазей. Хай губернатор пильнує, чи вони не з'являться якось і в Мілані. Губернатор передав депешу сенатові й Санітарному трибуналові, але, очевидно, тоді її залишили поза увагою. Однак, коли чума спалахнула й була вже визнана, згадали й про це попередження, вбачивши в ньому ще одне підтвердження неясних підозр щодо лиходійського задуму; проте й сам цей факт міг стати першим приводом для виникнення підозр.

Та ось два випадки (в одному з них проявився сліпий і непогамовний страх, а в другому — якийсь злий задум) перетворили цю неясну підозру щодо можливої змови на підозру дійсну, а для багатьох — на цілковиту впевненість в існуванні справжньої змови. А саме: ввечері 17 травня декотрим городянам здалося, ніби якісь люди мазали чимось в соборі перегородку, що відокремлює місця, призначені для чоловіків і жінок. Надійшло розпорядження винести вночі з церкви перегородку, разом із лавами. Голова Санітарного відомства, який з'явився разом із чотирма членами колегії для обстеження, обдивившися перегородку, лави, чаші з святою водою і не знайшовши нічого такого, що могло б підтвердити неуцьку підозру щодо замаху з отрутами, вирішив на догоду чужим маренням, а скорше через зайву обережність, аніж через необхідність, вирішив, повторюю, що досить просто вимити перегородку. Проте така кількість речей, ввалених на купу, викликала жахливу паніку в натовпі, який схильний в усякій речі вбачати речовий доказ. Пішли розмови, і люди повірили, що в соборі було вимазано всі лави, стіни і навіть мотуззя дзвонів. І говорилося про це не тільки тоді: сучасники в своїх мемуарах, вгадуючи про цей факт (деякі з тих мемуарів написано багато років згодом), засвідчують його з однаковою переконаністю, але як усе було насправді — довелось би тільки здогадуватися, коли б про це не писалося в одному листі Санітарного трибуналу губернаторові; той лист зберігається в так званому архіві Сан-Феделе. Трохи далі ми наведемо курсивом уривок, узятий з того послання.

Назавтра вранці нове й ще дивніше, ще знаменніше видовище вразило очі й голови городян. У всіх частинах міста двері й стіни будинків виявилися вимазаними якоюсь жовтою гидотою, набризканою ніби губкою. Чи це була чиясь дурна вабаганка зчинити галас і загальний страх, чи то злочинніший намір посилити в народі сум'яття, чи то щось інше. Випадок цей засвідчено в такому вигляді, що, гадаємо, було б імовірніше приписати його не так масовому психозові, як справі рук усього лише кількох чоловік,— справі, що стала, між іншим, не першою й не останньою. Ріпамонті, котрий з цього приводу часто висміює, а ще частіше оплакує народне легковір'я, в даному разі твердить, що сам бачив цю гидоту, й описує її: «...ми також ходили дивитися. Подекуди видніли нерівномірно розкидані плямисті патьоки наче хтось розбризкував по стіні всмоктану губкою рідину або вичавлював цю губку об стіну; де-не-де було видно двері і входи до осель, забруднені таким самим розбризкувачем...» (Ріпамонті, с. 75).

У вищезгаданому листі чиновники Санітарного відомства розповідають про цю справу в тих самих висловах. Вони пишуть про огляди речовини, про досліди з нею над собаками — без усякого поганого наслідку, і додають, що, на їхню думку, були скоріше пустощі, ніж зловмисність: думку, яка показує, що в них до цієї хвилини було досить душевного спокою, щоб не бачити того, чого не було. Інші сучасні мемуари, згадуючи цю подію, також підкреслюють, що спочатку багато хто з Санітарного відомства дотримувався думки, що це було зроблено задля жарту, через пустощі. Жодні мемуари не згадують нікого, хто б заперечував це, а вони, звичайно, згадали б, якби такі люди знайшлися, хоча б задля того, щоб назвати їх диваками. Я вважав тут цілком доречним навести й співставити ці подробиці знаменитого нестяму, частково маловідомі, частково зовсім невідомі, бо гадаю, що в хибних поглядах, а надто масових, найцікавіше й найкорисніше спостерігати саме шляхи поширення цих поглядів, ті форми й способи, якими їм удалося проникнути в уми й заволодіти ними.