Алессандро Мандзоні - Заручені

Знову бачили,— або цього разу, можливо, тільки здалося, що бачили,— обмазані стіни, під'їзди громадських будівель, двері будинків, дверні молотки. Чутки про такі відкриття переказувалися з уст в уста, і, як це бував найчастіше, коли вже з'явилося певне упередження, люди сприймали почуте за бачене на власні очі. Щодалі більше засмучуючись через таке нашестя нещасть, озлоблені неослабністю небезпеки, люди чимраз охочіше дослухались до цих дурниць: адже гнів прагне карати і, як гостро зауважив щодо цього один розумний чоловік [163] Мається на увазі італійський історик і літературний критик, просвітитель П'єтро Веррі (1728—1797). , воліє радше приписувати всякі лиха людській підлості, проти якої можна скерувати вістря своєї помсти, аніж визнати таку причину, з якою нічого не залишається робити, як тільки примиритися.

Вишукана, швидкодійна, всепроникна отрута — цих слів було більш ніж досить, щоб пояснити несамовиту силу й усі незрозумілі й несподівані ознаки хвороби. Подейкували, ніби ця отрута — суміш із жаб, змій, слини та гною заражених чумою і ще чогось гіршого, одно слово, з усього найбруднішого і найжахливішого, що тільки спроможна вигадати дика й ненормальна уява. Потім сюди долучили ще й чари, дія яких настільки сильна, що перебороти її неможливо. Коли після перших обмазувань наслідки проявилися не відразу, причина була ясна: то все були невдалі спроби отруювачів — тоді новачків. А тепер їхнє мистецтво вдосконалилось і прагнення до виконання пекельного задуму зробилося ще настійливішим. Віднині кожен, хто й далі підтримував думку, що все це пустощі, й заперечував наявність змови, вважався сліпцем і упертюхом, а то, чого доброго, ще накликав на себе підозру, що він зацікавлений у відверненні громадської думки від істини, що він сам також співучасник, мазальник. Це слівце дуже швидко ввійшло в обіг, набувши грізного, страшного значення. При такій упевненості в існуванні мазальників їх мали неодмінно розшукати,— усі пильнували, всякий вчинок міг викликати підозру. А підозра легко переходила в певність, а певність — у лють.

На доказ цього Ріпамонті наводить два випадки, попереджуючи, що вибрав їх не як найстрашніші з-посеред щоденних, а тільки тому, що, на жаль, йому довелося стати свідком і першого, і другого.

У церкві Сан-Антоніо в день урочистого свята один дід років вісімдесяти, а може, й більше, помолившись якийсь час навколішках, захотів присісти й перед цим змахнув плащем пил з лави. «Ось цей старий маже лави!» — закричали в один голос кілька жінок, помітивши його жест. Народ у церкві (подумати тільки — в церкві!) накинувся на старого: його схопили за волосся — за сиве волосся! — стали молотити кулаками, копати ногами й потягли, підштовхуючи, на вулицю. І якщо його відразу не порішили на місці, то тільки для того, щоб поволокти напівживого до в'язниці, до суддів, на тортури. «Я бачив його в той час, коли його волокли,— каже Ріпамонті,— і більше я про нього нічого не знаю. Гадаю, він навряд чи зміг прожити після цього ще кілька хвилин».

Другий випадок (мавши місце наступного дня) був не менш дивний, проте не такий фатальний. Троє молодих друзів французів — учений, художник і механік,— приїхавши подивитися Італію, познайомитися з її старовиною і при нагоді підробити грошей, підступили до якоїсь із зовнішніх стін собору й стали уважно розглядати її. Один перехожий, забачивши їх, зупинився й кивнув своєму приятелеві, який відразу підійшов. Зібрався цілий гурт, що дивився на цих людей, не відводячи очей, бо їхні одежа, зачіски й торби виказували іноземців, і — що куди гірше — французів. Вони попростягали руки, щоб помацати стіну, ніби бажаючи пересвідчитися, що це мармур. І цього було досить. Їх оточили, схопили, побили і, молотячи з усіх боків, потягли до в'язниці. Завдяки щасливій випадковості, палац юстиції стояв недалеко від собору, і, завдяки ще щасливішій випадковості, їх визнали невинуватими й відпустили.

Такі випадки траплялися не лише в місті: безум поширювався, як і пошесть. Подорожній, зустрінутий селянами осторонь від великого шляху, або незнайомий чоловік, який просто плентав собі, роззираючись на всі боки, чи то приліг долі, щоб перепочити, і в якому виявляли щось дивне, підозріле на обличчі, в одежі, або якийсь іноземець — все то були «мазальники». Після першого випадкового знаку, після крику якогось хлопчака били на сполох, з усіх боків збігалися жителі, нещасних закидали камінням або хапали і в супроводі цілого натовпу вели до в'язниці. Про це повідомляв сам Ріпамонті. Таким чином, в'язниця на якийсь час стала місцем порятунку.