Алессандро Мандзоні - Заручені

Процесія пройшла через усі квартали міста. Щоразу, дійшовши до перехрестя, звідки головні вулиці розходяться до передмість (вони тоді ще мали старовинну назву карробі [166] Від спотвореного латинського «quadrivio» — чотири вулиці, тобто перехрестя. , яка нині збереглася за одним із них), робили зупинку й опускали труну біля хреста, поставленого Сан-Карло під час минулої чуми на кожному такому перехресті. Деякі з цих хрестів збереглися ще й досі. Одно слово, до собору повернулись аж далеко за південь.

І ось назавтра, в той час, коли з'явилася зухвала надія, а в багатьох навіть фанатична віра в те, що процесія повинна припинити чуму, кількість померлих у всіх прошарках населення зросла до такої міри, таким раптовим стрибком, що не було нікого, хто не вбачав би причини або приводу до цього якраз у самій процесії. Але які дивні й гідні жалю сили загального упередження! Більшість приписувала цей спалах не великому скупченню людей, що довго перебували бік у бік, не силі-силенній випадкових дотиків,— ні, усе звертали на ту свободу, яку, мовляв, дістали мазальники для широкого здійснення свого мерзенного задуму. Пішли розмови, що, мовляв, вони, позатесувавшись у натовп, постаралися заразити своєю маззю якнайбільшу кількість людей. Та оскільки цей спосіб важко було назвати достатнім і придатним для того, щоб викликати таку велику смертність у всіх прошарках суспільства, і, наскільки можна судити, навіть найуважнішому і до того ж засліпленому підозріливістю поглядові не вдалося помітити жодних слідів, жодних плям на стінах або ще десь, то для пояснення цього факту довелося вдатися ще до однієї вигадки, яка існує вже давно й у той час визнавалася європейською наукою, а саме: до вигадки про отруйні та шкідливі порошки. Почали говорити, ніби такими порошками посипано вулиці, а надто місця зупинок, і ніби вони прилипали до одягу, а тим паче до ніг, бо переважна кількість людей того дня йшла босоніж. «Ось так сам день процесії,— як каже один із тодішніх письменників [167] Агостіно Лампуньяно. Чума, що сталася в Мілані 1630 року. Мілан, 1634, с. 44. ( Прим. автора ). ,— став свідком боротьби благочестя з нечестивістю, віроломства з щиросердям, втрати з надбанням». А насправді бідолашний здоровий глузд людський боровся з привидами, створеними ним самим.

Від того дня хвороба зробилася пошестю, за короткий час не залишилося жодного незараженого будинку. Протягом кільках днів людей в лазареті, за словами вищезгаданого Сомалья, збільшилось із двох тисяч до дванадцяти. Пізніше це число зросло, за одностайною думкою, до шістнадцяти тисяч. 4 липня, як я читаю в другому листі чиновників Санітарного відомства до губернатора, щоденна смертність перевищила п'ятсот чоловік. Ще пізніше, саме в розпал чуми, вона досягла, згідно загальноприйнятому підрахунку, тисячі двохсот, тисячі п'ятсот і навіть трьох з половиною тисяч і більше, якщо вірити Тадіно. Він же запевняє, що, за проведеним підрахунком, населення Мілана зменшилося до шістдесяти чотирьох тисяч з лишком, коли раніше воно перевищувало двісті п'ятдесят тисяч. По Ріпамонті, воно дорівнювало двомстам тисячам; за його словами виходить, що померлих було сто сорок тисяч, згідно зі списками громадянського стану,— без тих, яких годі було врахувати. Інші називають більше або менше, але ще випадковіше число.

Подумайте тепер, у якому розпачливому становищі опинилися декуріони, на чиї плечі ліг весь тягар турбот про громадські потреби, про виправлення того, що ще можна було виправити в час такого лиха. Щодень доводилося заміняти, щодень збільшувати число різних громадських служителів: монатті, приставів, комісарів. Перші мали виконувати найважчі і найнебезпечніші роботи, викликані чумою: прибирати трупи з будинків, з вулиць, із лазарету; відвозити їх до могил і закопувати; відносити або відводити хворих до лазарету і там обслуговувати їх; спалювати чи очищати заражені й підозрілі речі. Сама назва цих людей, за Ріпамонті, походить від грецького «монос» — один; за Гаспаре Бугатті (в одному описі попередньої чуми), — від латинського «monere» — умовляти; але він водночас вагається, і небезпідставно, чи це, бува, не німецьке слово, бо цих людей здебільше вербували в Швейцарії і в Гріджоні. Справді, не було безглуздям вважати це слово спотвореним німецьким «monathlich» — місячний, бо, не знаючи напевно, як довго будуть потрібні ці люди, з ними щоразу домовлялися на місяць. Особливий обов'язок приставів полягав у тому, що вони йшли попереду возів і теленьканням дзвоника попереджували перехожих, щоб ті відходили якнайдалі. Комісари мали під своїм керівництвом і перших, і других, безпосередньо слухаючись наказів Санітарного трибуналу. Треба було постачити лазарет лікарями, хірургами, їжею, всіма лікарняними причандалами; підшукувати й влаштовувати нові приміщення для щодень нових хворих. З цією метою нашвидкуруч поспоруджували з дерева й соломи бараки у внутрішньому дворі лазарету, відкрили новий лазарет із бараків, оточених простою загорожею, який вміщав чотири тисячі чоловік. А що місць однаково бракувало, ухвалили відкрити ще дві такі будівлі, взялися до роботи, та, за браком усяких засобів, їх так і не добудували. І засоби, і люди, і завзяття — усе потроху убувало, в міру зростання злигоднів.