Алессандро Мандзоні - Заручені

Так у громадських нещастях і в тривалих порушеннях будь-якого звичайного порядку речей завжди помітно посилення, піднесення доблесті, але й, на жаль, водночас спостерігається й посилення,— причому звичайно майже загальне,— і всіляких пороків. І це так само було відзначено. Лиходії, котрих чума пощадила і не застрашила, побачили в загальному сум'ятті, в послабленні влади нову можливість для своєї діяльності і водночас упевнилися в безкарності. До того ж відповідальність за виконання наказів влади було значною мірою покладено на найгірших із них. На посади монатті і приставів ішли звичайно тільки ті, на кого спокуса грабунків та сваволі діяла дужче від страху перед заразою, дужче від усякої природної огиди. Їм було приписано найточніші правила, оголошено найсуворіші покари, повказувано певні місця, а за старших попризначувано комісарів. Над тими й другими, як ми вже сказали, у кожному кварталі міста стояли делегати із службових осіб і представників знаті, уповноважені вживати всіляких заходів загального характеру в разі порушення порядку.

До певного часу така система трималась і діяла з чудовим успіхом. Та в міру того, як щодень зростала кількість присмертних, утікачів і розгублених, дійшло до того, що не стало кому займатися всіма цими людьми. Найбільше сваволили монатті. Як господарі й вороги, заходили вони до будинків і, не кажучи вже про грабунки та про обходження з хворими на чуму, котрі потрапляли до них, хапали своїми зараженими мерзотними руками здорових — дітей, батьків, жінок, чоловіків,— погрожуючи відвести їх до лазарету, якщо тільки вони не відкупляться грошима. В інших випадках вони торгували своїми послугами, відмовляючись забирати вже загнилі трупи менше ніж за стільки-то скуді. Подейкували (вірити або не вірити цьому — при легковір'ї одних і підступності інших — однаково небезпечно), — Тадіно також підтверджує це, — що монатті й пристави навмисне впускали з возів позаражувані речі, щоб сприяти поширенню чуми, яка стала для них нині прибутковою статтею, їхнім царством, їхнім святом. Інші негідники, видаючи себе за монатті, прив'язавши, за приписом, до ноги дзвіночок, щоб давати знати про себе й попереджувати про своє наближення, заходили до будинків і порядкували там, як уже їм хотілося. До деяких будинків, відчинених і вже порожніх або заселених тільки тяжко хворими й присмертними, залазили злодії. Інші будинки зазнавали наскоків поліцейських, які робили те саме, коли не гірше. Поряд із розбещенням моралі зростав і загальний психоз: всякі так або інакше панівні хибні погляди під впливом розгубленості й збудження прибирали страшної сили й поширювалися набагато швидше й далі. І все це сприяло поглибленню й зросту того особливого страху перед мазальниками, який своєю дією і своїми виявами часто ставав, як ми вже бачили, ще одним видом психозу. Страх перед цією уявною небезпекою наповнював і шматував душі набагато дужче, ніж справжня, наявна небезпека. «І тоді, коли тіла або цілі купи тіл, валяючись усюди,— каже Ріпамонті,— щокрок потрапляючи на очі або під ноги, перетворювали все місто ніби на один суцільний похорон, було щось іще мерзотніше й зловісніше в цьому взаємному озлобленні, в цій неприборканій і страшній підозріливості... Були ладні запідозрити не тільки сусіда, друга, гостя,— навіть такі стосунки, освячені узами людської любові, як між чоловіком і дружиною, батьком і сином, братами, робилися предметом страху, і — о горе й ганьба! — домашня трапеза, подружнє ложе наганяли жах, немов пастки, що ховали в собі отруту».

Уявний широкий обсяг, незвичайність змови тривожили всі голови, підриваючи основи взаємної довіри. Спершу гадали, що ці мазальники діють за спонукою марнославства й пожадливості, потім стали уявляти й вірити, що в цьому мазанні ховається якась диявольська хитрість, якась притягальна сила, що перемагає волю. Марення хворих, котрі звинувачували самих себе в тому, чого побоювалися від інших, здавалось одкровенням і, так би мовити, робили в очах кожного можливим усе що завгодно. Та дужче за всякі слова вражали наочні приклади, коли, бувало, хворі в маренні починали виконувати ті дії, які, як їм здавалося, мали виконувати мазальники,— цілком припустима річ, здатна дати зрозуміліше пояснення цьому загальному психозу й твердженням багатьох письменників.

Отак у давню й сумну добу процесів над чаклунами признання звинувачених, далеко не завжди вирвані насильством, неабияк сприяли поширенню й зміцненню думки про чаклунство. Бо коли якась думка панує тривалий час і майже в цілому світі, то вона врешті знаходить усякі шляхи до свого висловлення, шукає всякі виходи, проходить усі стадії переконання, і важко тоді припустити, щоб усі або дуже багато людей вірили в те, що може ще щось змінитися.