Алессандро Мандзоні - Заручені

Ця зненависть частково поширилась і на інших лікарів, які теж були впевнені в реальності зарази; вони наполягали на всяких застережливих заходах і намагалися вселити іншим свою сумну певність. Обережніші люди звинувачували їх у легковір'ї й упертості. В очах усіх інших тут крився явний обман, зловмисні підступи, викликані бажанням нажитися на загальному страхові.

Головний лікар Лодовіко Сеттала,— на той час майже вісімдесятирічний дід, професор медицини в Павійському університеті, а потім моральної філософії в Мілані, автор багатьох найвідоміших у той час праць; прославився тим, що подіставав запрошення зайняти кафедру по інших університетах (в Інгольшгаті, Пізі, Болоньї, Падуї) і всі їх відхилив,— був, безперечно, одним з найавторитетніших людей своєї доби. До його слави вченого долучалася ще й слава його життя, а до захоплення ним — почуття величезної прихильності за його велике людинолюбство, виявлене при лікуванні хворих і в добрих справах. Але є одна обставина, яка засмучує нас і притлумлює почуття поваги, навіюване цими достойними рисами (а втім, ця обставина й тоді робила повагу до нього ще більше загального й глибокою): бідолаха поділяв найпоширеніші й найзгубніші пересуди своїх сучасників. Ясна річ, він був передовою людиною, але не відмежовувався від натовпу, а саме це й веде за собою всякі лиха і часто спричиняється до втрати впливу, здобутого іншими шляхами. Отож величезного авторитету, яким він тішився, виявилось у даному випадку, коли лютувала чума, не тільки не досить, щоб здобути перемогу над думкою тих, кого поети називають «темною черню», а директори театрів — «великошановною публікою», але він навіть не допоміг йому уникнути ворожості й обмов з боку тієї її частини, якій нічого не коштує перейти від осуду до наступу й дій.

Якось, коли Лодовіко Сеттала у ношах прямував до своїх хворих, його оточив народ, вигукуючи, що він — верховода тих, хто хоче завести чуму до Мілана. Він, мовляв, наганяє страх на все місто своїм похмурим виглядом, своєю страшною бородою, а все для того, щоб дати роботу лікарям. Натовп і його лють чимдалі зростали; носії, відчувши недобре, прихистили свого господаря в знайомому будинку, що випадково виявився поблизу. Усе це сталося з ним тому, що він ясно бачив лихо довкола, нічого не приховував і хотів урятувати від чуми тисячі людей. Зате коли він іншого разу своєю нещасливою порадою сприяв тому, що одну бідну, нещасну жінку взяли на муки, рвали розпеченими кліщами й спалили як чарівницю тільки за те, що її господар страждав якимись дивними болями в животі, а інший, колишній ЇЇ господар, безтямно закохався в неї [156] «Історія Мілана» графа П'єтро Веррі. Мілан, 1825, том IV, с. 155. ( Прим. автора ). , — мабуть, тоді він дістав за свою мудрість від публіки нові похвали і — що вже зовсім важко собі уявити — нове прізвисько: найдостойнішого громадянина.

Проте під кінець березня, спершу в передмісті біля Східних воріт, а потім і по всіх інших кварталах міста, зачастішали випадки захворювання й смертності із страшними виявами судоми, серцебиття, летаргії, марення, із зловісними симптомами — крововиливами та наривами. Смерть майже завжди наставала швидко, бурхливо, нерідко раптово, без найменших попередніх ознак хвороби. Лікарі, які заперечували думку, що це епідемія, і тепер не бажали визнавати того, з чого кепкували доти, однак, змушені підвести під якесь загальне поняття нову хворобу, яка стала надто поширеною і надто явною, щоб залишитись неназваною, зупинилися на назві: злоякісна гарячка, лихоманка-моровиця,— жалюгідна умовність, порожня гра слів, яка, однак, спричинилася до величезної шкоди, бо, вважаючи, що істину знайдено, ці лікарі не допускали визнання того, що необхідно було визнати й бачити, а саме: що хвороба передавалася через дотик до хворого. Влада, ніби пробудившись із глибокого сну, почала дужче дослухатися до вказівок та пропозицій Санітарного відомства й стала виконувати його постанови, необхідні секвестри [157] Секвестр — у даному випадку — заборона користуватися особистими речами померлих від чуми. та карантини, приписані цим трибуналом. Останній також безперестанно вимагав грошей на покриття чимдалі більших щоденних витрат на лазарет і всякі інші види обслуговування, вимагаючи їх від декуріонів, доки буде вирішено (здається, це так і залишилось невирішеним і встановилося само по собі), чи це видатки міста, а чи королівської скарбниці. На декуріонів і собі насідав великий канцлер, так само за розпорядженням губернатора, який знову вирушив на приступ нещасного Казале; насідав і сенат, вимагаючи від декуріонів подумати, як постачати місто провіантом, перш ніж скінчиться заборона мати стосунки з іншими місцями, якщо епідемія не пошириться і там, і знайти засоби на утримання більшої частини населення, котра лишилася без роботи. Декуріони намагалися роздобувати гроші позичками та податками, а з того, що їм удавалося зібрати, виділяти трохи Санітарному відомству, трохи бідним, а так само купували трохи зерна,— одно слово, частково вдовольняли всякі потреби. Але дні великих нещасть були ще попереду.