Алессандро Мандзоні - Заручені

Перед керівництвом лазарету, де населення, незважаючи на щоденну смертність, постійно зростало, стояло й інше важке завдання: налагодити обслуговування й дисципліну, дотримуватись приписаної ізоляції та й взагалі встановити режим, запроваджений Санітарним трибуналом. Бо вже спочатку в лазареті панував цілковитий безлад через свавілля самих ув'язнених, а також недбалість і потурання лікарняної обслуги. Трибунал і декуріони, згубивши голову, надумали звернутись до капуцинів і благали падре комісара провінції, який нещодавно заступив померлого падре провінціала, аби той зволив дати їм людей, спроможних правити цим царством відчаю. Комісар запропонував їм за старшого такого собі падре Феліче Казаті, вже літнього чоловіка, що славився своїм людинолюбством, завзяттям, лагідністю, поєднаною з душевною стійкістю,— чого він цілком заслужив, як це побачимо далі. В товариші й помічники йому запропоновано такого собі падре Мікеле Поццобонеллі, чоловіка ще молодого, але поважного й суворого як за способом мислення, так і за поведінкою. Їх було прийнято з великою радістю, і 30 березня вони з'явилися в лазареті. Президент Санітарного відомства зробив разом з ними обхід, ніби вводячи їх у володіння, і, скликавши лікарняну обслугу та всіх службовців, оголосив їм, що віднині падре Феліче призначається начальником усього лазарету і дістає високі й необмежені повноваження. Помалу-малу, в міру того як нещасне зборище в лазареті все збільшувалося, туди поквапилися й інші капуцини. Вони ставали завідувачами, сповідниками, управителями, братами милосердя, кухарями, гардеробниками, пральниками,— одно слово, всім, ким доведеться. Падре Феліче, вічно обтяжений і заклопотаний, і вдень і вночі обходив портики, палати, все величезне внутрішнє приміщення, іноді з ціпком у руках, а іноді захищений самою тільки волосяницею. Всюди він вносив бадьорість і лад, втихомирював хвилювання, розглядав скарги, погрожував, наказував, шпетив, підбадьорював, змушував людей плакати, заспокоював їх. Спочатку він був захворів на чуму, але видужав і з новими силами взявся до своєї попередньої діяльності. Багато які з його співбратів розлучалися тут із життям — і всі робили це з радістю.

Певна річ, така диктатура була незвичайним виходом із становища,— незвичайним, як і саме лихо, як і самі часи. Отож ми на власні очі впевнилися, що ті, кому довірено таку відповідальну справу, не знайшли нічого кращого, як передоручити її, й до того ж людям, що за самим своїм статутом стояли найдалі від таких речей — уже тільки це може правити за доказ і навіть приклад безмежної грубості й невлаштованості тогочасного суспільства. Але разом з цим, коли ми бачимо, як мужньо ці люди несли такий тягар, це показує нам непоганий приклад сили й хисту, що його може виявити людинолюбство у всякі часи й за будь-яких обставин. Прекрасним було те, що вони взялися до цієї справи тільки тому, що не знайшлося нікого, хто пішов би на це, і не мали іншої мети, крім служіння людям, ні іншої надії на цім світі, крім смерті, набагато почеснішої, ніж бажаної. Прекрасно й те, що цю справу запропонували їм тільки тому, що вона була важка й небезпечна, що вони повинні були мати ту витримку й холоднокровність, які так необхідні й рідкісні в отакий час. І тому праця й мужність цих ченців заслуговують на те, щоб про них ми згадували з захопленням, із вдячністю, з тим особливим визнанням їхніх великих послуг, зроблених людям такими ж людьми, і тим більше ми їм зобов'язані, що вони не чекають цього визнання собі у винагороду. «Якби там не було цих падре,— каже Тадіно,— все місто напевно б виявилося знищеним: тож справжнє диво, що ці падре за такий короткий відтинок часу зробили так багато для громадського добра; не дістаючи від міста ніякої допомоги, хіба тільки дуже незначну, вони своїм хистом і прозірливістю утримували в лазареті стільки тисяч бідняків». Число осіб, за словами Ріпамонті, доглянутих у цьому закладі протягом семи місяців, поки на чолі його стояв падре Феліче, досягло п'ятдесяти тисяч. Автор справедливо зауважує, що про такого чоловіка він міг би сказати набагато більше, коли б, замість описувати лиха міста, він розповів би про інші справи, якими той прославився.

Та й серед самого населення це вперте заперечення чуми, природно, стало слабнути й зникати в міру того, як хвороба поширювалася через дотик і спілкування,— а тим паче, коли вона, погулявши певний час виключно серед бідноти, почала чіплятися й до синьйорів. Серед них був головний лікар Сеттала. Надзвичайно популярний уже тоді, він і тепер заслуговує особливої згадки. Чи визнали нарешті люди, що бідний старий мав рацію? Хто його знає. Чумою захворів він сам, його дружина, двоє синів і сім служників. Сам він і один із синів видужали, решта повмирали. «Ці випадки,— пише Тадіно,— ставшися в місті в знатних родинах, примусили знать і плебс замислитися, а недовірливі лікарі і темна, нерозважлива чернь почали стискати губи, зціплювати зуби й зводити від подиву брови».