Ернест Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

Люди, подібні до подружжя Елліотів, чи якийсь там Вільям Кембл з оповідання «Гонка з переслідуванням», що ховається від життя під простиралом, від самого початку настроєні на поразку, на капітуляцію перед жорстокою і несправедливою дійсністю. А от Хемінгуей та його друзі, його герої здатні вистояти. Чому ж? У чому різниця? Очевидно, люди, про яких розповідається в «Небезпечному літі», не випадково опинилися в Памплоні, на кориді, тоді й тепер. Вони беруть собі за приклад матадорів, вони наслідують «кодекс». І це допомагає залишитись людиною, вистояти, не зазнати поразки.

Полковник Кантвелл із «За річкою, в затінку дерев», смертельно хворий, тяжко покалічений, однією здоровою рукою здатен побити двох дужих американських моряків, що дозволили собі брудний жарт на адресу графині Ренати. Так само й Джек Бреннан, герой оповідання «Півсотні тисяч», перемагаючи страшенний біль, знаходить у собі сили завдати у відповідь своєму суперникові Уолкотту удар нижче пояса. Так, фактично здобувши перемогу (Уолкотта майже непритомного виносять з рингу), Бреннан забезпечує собі потрібний формальний програш: адже він і сам заклав гроші на Уолкотта. Та річ, зрозуміло, не лише в грошах, а й у бажанні відстояти себе, пошити в дурні шахраїв від спорту. Та хіба ж такі цілі — справжні?

Хемінгуей чим далі, тим більше починав розуміти, що «кодекс» нерідко вступає у суперечність із людяністю. В «Снігах Кіліманджаро» письменник Гаррі, безглуздо вмираючи від гангрени в африканській савані, думає про те, що «занапастив свій талант, бо прирік його на бездіяльність, бо зрадив себе самого і все, у що вірив, занапастив пияцтвом… лінощами, неробством, снобізмом, пихою, марнолюбством — і сим, і тим, і ще хтозна-чим». Зокрема згадує Гаррі й про одну свою бійку в Константинополі — безглузду, непотрібну, п'яну бійку з англійським офіцером через повію. Він переміг тоді, збивши суперника з ніг, і забрав її. Вони «пішли до ліжка, і вона була й на дотик така ж перестигла, як і на вигляд». То була Піррова перемога: «Коли він зібрався йти, вона ще спала і вигляд мала у вранішньому світлі досить-таки пошарпаний. Він повернувся до «Пера-Паласу» з синцем під оком, несучи під пахвою піджак без одного рукава», — та й сила була якась тваринна, несвідома…

«Сніги Кіліманджаро» — твір, написаний слідами духовної кризи, що завершилася катарсисом: участю Хемінгуея в битві за Іспанську республіку. Там знайшов він і справжніх героїв, і гідне застосування людській силі. Спрямована на захист свободи й демократії, вона набирала гуманістичного сенсу. Такою «сильною людиною» став для письменника, наприклад, Філіп Роллінгс із «П'ятої колони», який сказав про себе: «Попереду п'ятдесят років неоголошених воєн, і я підписав контракт на весь цей час». Не менш прикметне й те, що за рік перед тим, там-таки в Іспанії, Хемінгуей завершив роман «Маєш і не маєш», що досі ніяк не клеївся. Книжку цю справедливо оцінюють як осуд індивідуалізму: «Людина сама не може. Людина сама нічого не може», — прохрипів, спливаючи кров'ю, Гаррі Морган. Та осуд неминуче стосується тут і хибно спрямованої людської сили.

Нужда штовхнула Моргана на шлях бутлегерства й злочину. Це начебто виправдує його. Адже перед смертю він тільки те й визнав, що програв у сутичці з кубинцями, які пограбували банк, бо був сам. Та хіба тільки це зрозумів, умираючи, Морган? Його операція з паном Сінгом, хоча вона й минула вдало, була, по суті, також програшем. Не лише темний ділок Сінг, але й Морган не побажав узяти до уваги долю нещасних, обдурених китайських кулі, які в цьому рейсі були всього-на-всього «вантажем». І Морган для них виявився не просто шкіпером — він став ворогом. І слова старого китайця: «Твоя злодій… Твоя погана злодій», — хльоснули його наче батогом.

Власне, зневага до лихої сили звучить ще в оповіданні «Убивці», написаному в другій половині 20-х років. Там фігурують гидкі, хирляві гангстери Макс і Ел, які не так з допомогою зброї, як за рахунок самовпевненого нахабства тримають у беззастережній покорі трьох чоловіків. Немов абсурдна неминучість смерті нависають Макс і Ел над величезним, могутнім шведом Оле Андресоном…

Отже, культивуючи силу, Хемінгуей завжди віддавав перевагу тій, що, спрямована всередину, служить збереженню, утвердженню особистості і регулюється моральністю.

В оповіданні «Непереможений» підстаркуватий невдаха матадор Мануель Гарсіа стоїть на арені віч-на-віч з неповоротким, важким закривавленим биком. Йому платять за цей вечірній виступ лише триста жалюгідних песет. Він нещодавно вийшов з лікарні, публіка давно забула його, жменька випадкових глядачів, позіхаючи, відвертається від його ординарної роботи. Мануелеві слід було б поставити хрест на своїй невдячній професії, взятися до чогось іншого. Та він не має сили розлучитися з матадорською кіскою, з утоптаним піском арени, з важким поглядом лютих очиць бика. Чотири рази — тільки-но Мануель заміряється встромити шпагу йому в зашийок — бик кидає свого ворога на землю. На арену летять подушки, пляшка боляче вдаряє матадора по нозі. Але знесилений, спітнілий, брудний, він метушиться навколо бика, ще й ще раз намагаючись ефектно завершити бій. З глибокої рани на спині Мануеля тече кров, пузириться в роздертій легені, викликаючи болісний, надсадний кашель. Його хочуть забрати до лазарету, але він виривається, підбігає до бика. Нарешті! Шпага по саме руків'я заходить у м'язистий зашийок. Бик падає на арену, поруч опускається поранений Мануель. «У мене виходило добре, — каже він. — Просто під кінець не повелося…»