Ернест Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

Докторові стало дуже ніяково.

— То не пиляйте її, Діку, — уривчасто сказав він.

— А ви не суптеся, док, — мовив Дік. — Не суптеся. Мені байдуже, у кого ви її вкрали. То не моє діло.

— Коли ти вважаєш, що колоди крадені, то забирай свій інструмент і повертайся назад до стійбища, — сказав доктор. Обличчя його пашіло.

— Не будьте такий гарячий, док, — відказав Дік і виплюнув тютюнову жуйку на колоду. Вона зісковзнула у воду й почала швидко танути. — Ви не гірше за мене знаєте, що вони крадені. Та мене це не обходить.

— Гаразд. Коли вони крадені, то забирай знаряддя і йди геть.

— Ну ж бо, док…

— Забирай знаряддя і йди геть.

— Слухайте, док…

— Якщо ти ще раз назвеш мене «док», я повибиваю тобі зуби.

— Ой ні, не повибиваєте, док.

Дік Боултон дивився на доктора. Він був здоровенний чолов'яга. І сам добре знав, який він здоровенний. Та й до бійки був охочий. Отож і втішався тим усім. Едді та Біллі Тейбшоу стояли, зіпершись на держална гаків, і теж дивилися на доктора. А доктор нервово покусував нижню губу й дивився на Діка Боултона. Тоді рвучко повернувся й пішов нагору, до будинку. Навіть зі спини було видно, який він розгніваний. Усі троє проводжали його очима, аж поки він піднявся на пагорб і зайшов у будинок.

Дік сказав щось оджибвейською говіркою. Едді засміявся, але Біллі Тейбшоу похмуро мовчав. Хоч він і не розумів по-англійському, проте під час Дікової сварки з доктором аж спітнів від напруження. Він був гладкий, з ріденькими, наче в китайця, вусами. Біллі завдав на плече обидва гаки. Дік узяв сокири, а Едді зняв з дерева пилку. Вони рушили нагору, поминули будинок і задньою хвірткою вийшли до лісу. Дік залишив хвіртку відчинену. Біллі Тейбшоу повернувся і причинив її. Вони зникли між дерев.

Тим часом у будинку доктор, сидячи на ліжку в своїй кімнаті, побачив на підлозі біля письмового стола стос медичних журналів. Усі вони були ще в бандеролях. Це роздратувало його.

— Ти що, не йдеш більше працювати, любий? — спитала докторова дружина із сусідньої кімнати, де вона лежала, спустивши штори на вікнах.

— Ні!

— Щось там сталося?

— Я посварився з Діком Боултоном.

— Он як, — мовила дружина. — Та, сподіваюсь, ти не втратив самовладання, Генрі?

— Ні,— відказав доктор.

— Не забувай: той, хто скоряє дух свій, дужчий за того, хто підкоряє міста, — промовила його дружина. Вона належала До Спілки християнської науки. На столику біля її ліжка в затіненій кімнаті завжди лежали біблія, трактат «Наука і здоров'я» та спілчанський щоквартальник.

Доктор нічого на те не відповів. Він сидів на ліжку й чистив рушницю. Заправив магазин важкими жовтими набоями, тоді відпустив пружину. Набої розкотились по ліжку.

— Генрі! — гукнула його дружина. А трохи згодом знову: — Генрі!

— Що? — озвався доктор.

— Ти не сказав Боултонові нічого такого, що могло його розсердити, ні?

— Ні,— відповів доктор.

— А чому ж ви посварилися, любий?

— Та так, через дрібницю.

— Скажи мені, Генрі. Прошу тебе, не крийся переді мною. Чого ви посварилися?

— Той Дік чимало винен мені за те, що я лікував його жінку від запалення легень, отож, мабуть, і затіяв сварку, щоб не відробляти борг.

Дружина мовчала. Доктор ретельно витер рушницю ганчіркою. Тоді знову заправив магазин набоями до відпору пружини. Поклав рушницю на коліна й далі сидів на ліжку. Він дуже любив цю рушницю. Потім він знову почув голос дружини із затіненої кімнати:

— Любий, я не думаю, навіть не припускаю, що хтось і справді може отак вчинити.

— Он як? — мовив доктор.

— Так. Просто повірити не можу, щоб хтось вчинив таке зумисно.

Доктор підвівся й поставив рушницю в куток за шафою.

— Ти кудись ідеш, любий? — спитала дружина.

— Та, мабуть, піду прогуляюся, — відказав доктор.

— Любий, якщо побачиш Ніка, скажи йому, хай прийде до мене, — мовила дружина.

Доктор вийшов на веранду. Затягнені сіткою двері лунко грюкнули за ним. Він почув, як дружині перехопило віддих, коли грюкнули двері.

— Пробач, — мовив він, підійшовши до її вікна із спущеними шторами.

— Нічого, любий, — озвалася вона.

Під палючим сонцем він вийшов у хвіртку й рушив стежиною до ялинового лісу. В лісі було прохолодно навіть за такої спеки. Він побачив Ніка: той сидів, прихилившись до дерева, й читав книжку.

— Мати сказала, щоб ти йшов до неї,— мовив доктор.

— Я хочу піти з тобою, — сказав Нік.

Батько подивився на нього.

— Ну гаразд. Тоді ходімо. Дай мені книжку, я покладу її в кишеню.