Ернест Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

Безперечно, є в цьому й дещо від спортивного азарту, гри. Але в цій грі шліфується техніка, опрацьовуються прийоми. Адже Хемінгуей грав усерйоз. Він напружував усі свої творчі сили, щоб, не порушивши «кодексу» свого героя, який страждає мовчки, по-чоловічому, сказати про нього все, що, на його, авторову, думку, потрібно було сказати.

Та суть не в окремих прийомах, які він створив чи вдосконалив і які стали нині такі поширені, що часом і не сприймаються як хемінгуеївські. Більш істотний інший, куди важливіший внесок цього письменника в переміну стилів: він довершив руйнування автономної риторики. Причому не тільки в тому розумінні, що відмовився від усіх самоцільних стилістичних фігур, а усіх словесних красот. Це, зрештою, задовго до нього зробив Стендаль, узявши собі за взірець стиль Цивільного кодексу Наполеона. Хемінгуей привів до цілковитої, мало не ідеальної відповідності свого героя, його ліричний світ і манеру про них розповідати. Тканина його творів наскрізь, у кожному образі своєму й кожному слові, пройнята настроєм, співзвучним станові персонажа та його місцю серед суспільної реальності. В них немає жодного пейзажу, жодного портрета, жодного діалогу, що випадав би із загального тону, існував задля самого себе.

Щоправда, Роберт Джордан (а якоюсь мірою і Томас Хадсон), відмовившись від ролі мовчальника, розгальмовує і картину дійсності, і стиль оповіді. «По кому подзвін», — читаємо у Кашкіна, — це сильно і вільно написана книжка, в якій сама мова Хемінгуея і його образи простіші, ширші, величніші». Проте, «хоч би якому стилеві ми віддали перевагу, — вважає Ф. Янг, — ранній був влучнішим, пізній можна назвати більш «зрілим», — ранній цікавіший і важливіший, бо ця проза визначила новаторство Хемінгуея та його успіх…» І він, очевидно, має рацію: в романах «І сонце сходить», «Прощавай, зброє», в оповіданнях з книжок «За нашого часу», «Чоловіки без жінок», «Переможець нічого не здобуває» Хемінгуей як стиліст був справді першим, вони — його власне відкриття.

І те, що він там зробив, неодмінно потрібно було зробити — як не йому, то комусь іншому. Бо без цього мистецтво прози не звільнилося б, з одного боку, від баласту самовартісної «поезії», а з другого — від матеріалу суто інформативного, описового. Але поступово Хемінгуей-стиліст почав перетворюватись (хоча й не з власної вини) на тирана, на законодавця однієї-єдиної творчої манери. А реалізм — багатий, різноманітний, невичерпний.

Та все ж таки Хемінгуея навряд чи можна звинуватити (як то зробила сучасна англійська письменниця Айріс Мердок) саме в «сухості». Адже зумисна його монотонність якимось несподіваним, непоясненним (принаймні непідвладним структурно-аналітичному осмисленню) чином знову відроджує поезію слова, таку ж просту й глибоку, таку ж органічну й безпосередню, як у древніх.

Відомий німецький літературознавець Еріх Ауербах у своєму «Мімесісі» (1946), проаналізувавши одну з глав «Одіссеї» і той старозавітний текст, в якому оповідається про жертвоприношення Авраама, вивів два основоположні стилі, що, на його думку, репрезентують головні типи зображення дійсності в літературах Заходу: «Один — описування, що надає речам довершеності й наочності, світло, яке рівномірно розподіляється на всьому, зв'язок усього без зіянь і прогалин, вільний плин мови, дія, що повністю відбувається на передньому плані; однозначна ясність… Другий — вирізнення одних і затемнення інших частин, уривчастість, вплив невисловленого, введення заднього плану, багатозначність…»

Поза всяким сумнівом, Хемінгуей пов'язаний з другою із цих прадавніх оповідних стихій. І дія його книжок не лежить на поверхні: за поодинокими винятками їх сюжети позбавлені безпосередньої захопливості. Досить спробувати переказати «І сонце сходить», щоб пересвідчитись у цьому. Покалічений Джейк Барнс кохає розпутну Брет Ешлі; він пиячить з нею, і з Майклом, і з Біллок, і з грецьким графом, якого десь підчепила Брет; потім усі вони, за винятком графа, але включаючи Роберта Кона, їдуть в Іспанію; Джейк і Білл ловлять форель, а потім разом з іншими пиячать під час фієсти, спостерігають кориду і сваряться з Коном; Брет тікає з юним матадором Ромеро, і Джейк приїздить по неї в Мадрід — оце і все. І В такий самий спосіб можна переказати будь-яку хемінгуеївську фабулу (хіба що крім фабули «По кому подзвін»).

Сила його книжок в іншому — в чуйній і вимогливій людяності. У Хемінгуея свій світ. І, як кожний великий митець, він має на це право. Бо те, що бачить такий митець, — завжди відображення тих чи тих важливих аспектів реальності. Хемінгуей бачив передусім духовну неблагополучність буржуазної цивілізації і трагедію людини, від цивілізації цієї відчуженої, їй ворожої, але приреченої жити серед її вбивчої машинерії. Ось чому настрій, який книжки Хемінгуея створюють, який усе в них зв'язує і об'єднує,— це настрій безнастанно переборюваного, героїчно переборюваного, але знов і знов набігаючого розпачу. Та дивна річ — ці книжки не розслаблюють, їх атмосферу навіть не назвеш похмурою, бо їм притаманна напружена радість боротьби, боротьби за людину, яку можна вбити, а здолати не можна.