Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Цілком вірю.

— Якби він сидів у кріслі з паралізованими ногами і поводився так, як ти, що б ти зробив для нього?

— Люба моя євангелістко, твоє змішування людей і особистостей свідчить про поганий смак.

— А твоє бридке стерильне бажання загального співчуття свідчить про найгірший смак, який тільки можна уявити. Noblesse oblige! [31] Честь зобов’язує! ( фр. ) Ти і твій правлячий клас!

— І до чого ж воно мене має зобов'язувати? Мати купу необов'язкових почуттів до наглядача за моєю дичиною? Відмовляюся. Залишаю усе це для моєї євангелістки.

— Так, наче він не така ж сама людина, як ти, слово честі!

— І на додачу наглядач за моєю дичиною, і я плачу йому два фунти на тиждень і даю йому житло.

— Платиш йому! За що, на твою думку, ти йому платиш своїми двома фунтами на тиждень і житлом?

— За його службу.

— Ба! Я б тобі порадила залишити собі свої два фунти на тиждень разом з будинком.

— Ймовірно, він би не відмовився від цього, та не може собі дозволити таку розкіш!

— Ти і керівництво ! — сказала вона. — Не тішся, ти не керуєш. У тебе просто грошей більше, ніж тобі належиться, і ти примушуєш людей працювати на себе за два фунти на тиждень чи загрожуєш їм голодом. Керуєш! Що ти маєш з цього керівництва? Ти ж безсилий! Тільки лякаєш своїми грішми, наче якийсь єврей чи Шібер!

— Ви розмовляєте дуже вишуканою мовою, леді Чатерлей!

— Запевняю тебе, ти так само був дуже вишуканий там, у лісі. Мені стало соромно за тебе. Так, мій батько в десять разів людяніший за тебе, джентльмена!

Він простягнув руку і дзвінком викликав місіс Болтон. Однак пожовк від люті.

Вона пішла нагору до своєї кімнати, приговорюючи до себе: «І такий купує людей! Ну, мене він не купить, тому нічого залишатися з ним. Не джентльмен, а тухла риба, з його целулоїдною душею! І яке ошуканство, усі ці їхні манери, і ця глузлива задума, і вишуканість. У них стільки ж почуттів, скільки в целулоїдної ляльки».

Вона обмірковувала свій план на цю ніч і вирішила викинути Кліфорда з голови. Не хотілося ненавидіти його. Не хотілося зв'язувати себе з ним жодним почуттям. Не хотілося, щоб він знав про неї будь-що і, особливо, щоб він знав про її почуття до лісника. Це давні чвари з приводу її ставлення до слуг. Він вважав її надто фамільярною, вона вважала, що він по-дурному нечулий, непробивний, мов каучук, коли йшлося про інших.

В обідній час вона спокійно зійшла вниз у своїй звичній витриманій манері. Він був усе ще жовтий; у нього заболіла печінка, а напад печінки завжди вибивав його із звичної колії. Він читав французьку книжку.

— Ти коли-небудь читала Пруста? — запитав він її.

— Пробувала, але він наганяє на мене нудьгу.

— Він справді екстраординарний.

— Можливо! Та він навіває на мене нудьгу, вся ця ускладненість! У нього немає почуттів, а тільки потоки слів про почуття. Я втомлююся від самовдоволеного розумування.

— Ти віддаєш перевагу самовдоволеній тваринній бадьорості?

— Можливо! Але можна знайти й дещо, позбавлене самовдоволеності.

— Ну, а я люблю витонченість Пруста і його ґречну анархію.

— Від такого можна вмерти, справді.

— Це — слова моєї маленької євангелістки-дружини.

Знову, знову те ж саме! Та вона не могла стриматись від суперечки. Він сидів, наче кістяк, і гнітив її своєю холодною сірою волею кістяка. Вона майже відчувала, як її стискає і притискає до клітки своїх ребер кістяк. Та він також був при зброї, і вона його трохи боялася.

Вона якнайскоріше піднялася нагору і доволі швидко лягла спати. Та о пів на десяту встала і вийшла послухати. Ні звуку. Накинула халат і спустилася вниз. Кліфорд та місіс Болтон грали в карти на гроші. Мабуть, засидяться до півночі.

Коні повернулася до своєї кімнати, кинула піжаму на пожмакане ліжко, вдягла тонку сукню для тенісу, а на неї — ще одну вовняну денну сукню, взула гумові тенісні капці, накинула легкого плаща. І готова. Якщо хтось зустрінеться, вона просто вийшла на пару хвилин. А зранку, коли повертатиметься, вона просто вийшла прогулятися по росі, що доволі часто траплялося до сніданку. Щодо всього іншого, єдина небезпека — що протягом ночі хтось може зайти до неї в кімнату. Та це малоймовірно — менше одного шансу на сотню.

Бетс ще не замикав. Він зачиняв будинок о десятій годині і відчиняв о сьомій ранку. Вона вислизнула тихо й непомітно. Світила половинка місяця, достатня, щоб у світі було трохи світла, але недостатня, щоб помітити постать у темно-сірому плащі. Вона швидко йшла парком, але не з трепетом, який передує таємному побаченню, а із злістю й викликом, що пекли її серце. З таким серцем не варто йти на любовну зустріч. Але ã la guerre! [32] На війні, як на війні ( фр. ).