Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Вона побачила, що його руки тремтять на стегнах.

— Ви поранилися? — запитала вона, підійшовши до нього.

— Ні! Ні! — він відвернувся майже роздратовано.

Мертва тиша. Кліфордова світловолоса потилиця не ворушилася. Навіть собака завмерла. Небо затягло хмарами.

Нарешті лісник зітхнув, висякався в червоного носовичка.

— Пневмонія таки відібрала здоров'я, — сказав він.

Ніхто не відповідав. Коні вираховувала, скільки треба було сили для того, щоб підважити крісло з громіздким Кліфордом — надто багато, аж надто багато! Хоч би це не вбило його!

Він підвівся, знову взяв плащ і перекинув його через бильце крісла.

— Отже, ви готові, сер Кліфорд?

— До ваших послуг!

Він зупинився, витяг з-під колеса клин, тоді з усією силою навалився на крісло. Таким блідим і таким відсутнім Коні його ще ніколи не бачила. Кліфорд був важкий, а пагорб — стрімкий. Коні збоку підійшла до лісника.

— Я теж штовхатиму! — сказала вона.

І вона накинулася на крісло з бурхливою жіночою енергією люті. Крісло пішло скоріше. Кліфорд озирнувся.

— Це необхідно? — запитав він.

— Конче! Ти що, хочеш убити людину? Якби ти дав моторові працювати, коли…

Та вона не закінчила — вже задихалася. Трохи сповільнила ходу, адже робота виявилася навдивовиж важкою.

— Гей! Повільніше! — сказав їй збоку чоловік з легкою усмішкою в очах.

— Ви точно не поранилися? — запитала вона з притиском.

Він кивнув. Вона подивилася на його невелику, коротку живу руку, темну від сонця. Ця рука пестила її. Вона ніколи не помічала її раніше. Здається, вона така ж спокійна, як і він сам, з дивним внутрішнім спокоєм, який викликав у ній бажання стиснути її, ніби щось недосяжне. Раптом уся її душа полинула до нього: він був такий мовчазний і недосяжний! І він відчув, як його члени оживають. Штовхаючи крісло лівою рукою, він поклав праву на її кругле біле зап'ястя, обхопив його ніжно, лагідно. І відживлююче полум'я сили пройшло вниз по його спині й стегнах. А вона раптом нахилилась і поцілувала його руку. Тим часом прямо перед ними стояла лискуча й непорушна Кліфордова потилиця.

На вершині пагорба вони відпочили, і Коні з радістю пішла далі. У неї були колись хвилинні мрії про дружбу між цими двома мужчинами — один — чоловік, другий — батько її дитини. Тепер вона бачила цілковиту абсурдність цих мрій. Чоловіки виявилися такими несумісними, як вогонь і вода. Вони взаємно знищували один одного. І вперше вона збагнула, що за дивна, незбагненна штука ненависть. Вперше вона свідомо й цілеспрямовано ненавиділа Кліфорда жагучою ненавистю, так наче його варто було стерти з лиця землі. І дивно, яку волю й повноту життя принесло це почуття — ненависті до нього і повного усвідомлення своєї ненависті. «Тепер, коли я ненавиджу його, мені вже не треба далі жити з ним», — така думка промайнула в її голові.

На рівному лісник міг штовхати крісло сам. Щоб показати своє цілковите самовладання, Кліфорд завів з нею пусту розмову — про тітку Єву, яка перебувала в Дьєпі, про сера Малколма, котрий питав у листі, чи Коні поїде з ним до Венеції його маленьким авто чи поїздом з Гілдою.

— Мені краще їхати поїздом, — сказала Коні. — Я не люблю довгі автомобільні переїзди, особливо, коли пилюка. Та спитаю, що думає Гілда.

— Вона захоче їхати власною машиною і взяти тебе з собою, — сказав він.

— Мабуть!.. Тут мушу допомогти. Ти навіть не уявляєш, яке важке це крісло.

Вона обійшла крісло й пішла пліч-о-пліч з лісником, штовхаючи крісло нагору рожевою стежкою, їй було байдуже, що хтось міг побачити.

— Чому б не гукнути Філда? Я б зачекав. Ця робота якраз йому під силу, — сказав Кліфорд.

— Уже близько, — відповіла вона, засапавшись.

Однак обоє — і вона, і Мелорз, дійшовши нагору, витерли піт з обличчя. Дивно, але спільна робота зблизила їх значно більше, ніж усе, що було раніше.

— Дуже вам вдячний, Мелорзе, — сказав Кліфорд біля дверей будинку. — Треба поставити інший мотор, та й усе. Чи не зайшли б ви до кухні пообідати? Здається, вже час.

— Дякую, сер Кліфорд. Сьогодні я йду до матері на обід — неділя.

— Як вам завгодно.

Мелорз рвучко надягнув плащ, глянув на Коні, віддав честь і пішов. Коні, розлючена, піднялася нагору.

За ланчем вона не могла втриматися.

— Кліфорде, чому ти так гидко неделікатний? — сказала вона йому.

— До кого?

— До лісника! Якщо це, по-твоєму, називається правлячими класами, то мені жаль тебе.

— Чому?

— Чоловік хворів і ще не видужав! Даю слово, якби я належала до службових класів, ти б у мене почекав з цією службою. Ти б у мене посвистів.