Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Не може! — сказав лісник. — Бракує потужності.

— Воно вже виїздило раніше, — холодно відказав Кліфорд.

— А цього разу не виїде, — сказав лісник.

Кліфорд не відповів. Він почав перемикати мотор то на велику, то на малу потужність, так наче видобуваючи з нього голос. Ліс відлунював моторошними звуками. Тоді, різко сіпнувши, він привів його в рух і натиснув на гальмо.

— Ви розтрощите його, — пробурмотів лісник.

Крісло нахилилося в бік схилу.

— Кліфорде! — вигукнула Коні, кинувшись уперед.

Але лісник схопив крісло за поперечину. Однак Кліфорд, натискаючи з усієї сили на важелі, спромігся виїхати на дорогу, і з диким гуркотом крісло намагалося здолати підйом. Мелорз підштовхував ззаду, і воно сунуло угору, наче бажаючи себе виправдати.

— Отож виходить! — сказав Кліфорд, переможно зиркнувши через плече. Там він побачив обличчя лісника.

— Ви що, штовхаєте?

— Інакше воно не поїде.

— Відпустіть. Я вас не просив.

— Воно не поїде.

— Дайте йому спробувати! — гаркнув Кліфорд.

Лісник відійшов, тоді повернувся по плаща та рушницю. Крісло одразу, наче захлинувшися, застигло на місці. Кліфорд, опинившись у нього в полоні, побілів від роздратування. Він руками смикав важелі, адже ноги не мали сили. Видобував з крісла чудні звуки. У дикій нетерплячці шарпав маленькі ручки і добував з нього ще нові звуки. Та воно не зрушило. Ні, не зрушило. Він вимкнув мотор і сидів, застигши у своїй люті.

Констанс сиділа на пагорбі й дивилася на стоптані й потовчені дзвіночки. «Що може бути краще за англійську весну», «Я можу внести свою частку в керівництво», «Що нам тепер потрібне — це батоги, а не мечі», «Правлячі класи!»

З плащем і рушницею підійшов лісник, Флосі обачно тулилася до його ніг. Кліфорд попросив його чимось зарадити з мотором. Коні, яка зовсім не розумілася на технічних особливостях моторів і вже мала досвід аварій, терпляче сиділа на пагорбі, наче сфінкс. Лісник знову ліг на живіт. Правлячі класи і службові класи!

Він підвівся і сказав терпляче:

— Ну, спробуйте знову завести.

Він говорив спокійно, наче до дитини.

Кліфорд завів, а Мелорз швидко став позаду і почав штовхати. Воно поїхало — половину роботи виконував мотор, іншу половину — чоловік.

Кліфорд озирнувся, жовтий від гніву.

— Ви заберетеся звідси?!

Лісник зразу пустив крісло, а Кліфорд додав:

— Як мені знати, що з ним коїться?

Чоловік поклав рушницю і став надягати плаща. З нього було досить.

Крісло повільно покотилося донизу.

— Кліфорде, гальма! — закричала Коні.

Вона, Мелорз і Кліфорд спохопились одночасно, Коні й лісник ледь зіштовхнулися. Крісло зупинилося. На мить запанувала мертва мовчанка.

— Ясно, я у вашій владі! — сказав Кліфорд. Він пожовтів від люті.

Ніхто не відповів. Мелорз перекинув рушницю через плече. Його лице чудне й невиразне — суцільне абстрактне терпіння. Собака Флосі, застигнувши насторожі майже між ногами господаря, ніяково заворушилася, позираючи на крісло з великою підозрою, ці троє людей її дуже бентежили. Tableau vivant [30] Жива картина ( фр. ). завмерла між зім'ятих дзвіночків, ніхто не вимовив ні слова.

Жодної відповіді. Відсутнє обличчя Мелорза виглядало так, наче він і не чув нічого. Коні схвильовано глянула на нього. Кліфорд так само озирнувся.

— Ви не могли б штовхати крісло додому, Мелорзе? — промовив з холодною вищістю. — Сподіваюся, я не сказав нічого образливого для вас, — додав він неприязно.

— Зовсім ні, сер Кліфорд! Ви хочете, щоб я підіпхнув крісло?

— Якщо ваша ласка.

Чоловік підступив до нього, але цього разу нічого не вийшло. Заклинило гальмо. Вони смикали, штовхали, лісник знову скинув рушницю й плащ. Тепер Кліфорд більше не говорив ні слова. Нарешті лісник підняв задню частину крісла з землі й одночасним ударом ноги спробував звільнити колеса. Нічого не вийшло, крісло осіло. Кліфорд стискав бильця. Чоловік засапався від тягаря.

— Не робіть цього! — крикнула йому Коні.

— Якщо ви потягнете колесо туди, отак! — він звернувся до неї, показуючи, що зробити.

— Ні! Не треба піднімати! Надірветеся, — вона спалахнула від люті.

Та він поглянув їй в очі і кивнув. І їй довелося відійти і взятися за колесо. Він підважив його, вона смикнула, і крісло перехилилося.

— Бога ради! — з жахом вигукнув Кліфорд. Та все було добре і гальмо відпустило.

Лісник підклав камінь під колесо і, відійшовши, сів на узвишшя, його серце калатало, напівпритомне обличчя зблідло від напруги. Коні поглянула на нього і мало не заплакала від злості. Мовчанка, мертва тиша.