Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Хмари! — сказала вона.

— Тільки білі баранчики, — відказав він. На велику галявину упала тінь. Кріт виплив на пухку жовту землю.

— Неприємне звіря, треба б його вбити, сказав Кліфорд.

— Глянь! Наче пастор на кафедрі, — сказала вона.

Вона вирвала кілька паростків маренки і кинула Кліфордові.

— Свіже сіно! — сказав він. — Пахне, як романтичні дами минулого століття, чиї голови врешті були правильно поставлені, правда?

Вона дивилася на білі хмари.

— Мабуть, буде дощ, — сказала вона.

— Дощ! Чому? Ти хочеш дощу?

Вони рушили назад. Кліфорд обережно трясся вниз схилом. Спустилися в темне дно долини, повернули праворуч і ярдів за сто обігнули підніжжя довгого пагорба, де на сонці стояли дзвіночки.

— Ну, старенька шкапо! — сказав Кліфорд, направляючи туди крісло.

Це був стрімкий і тряский підйом. Застопорюючись, наче з зусиллям, неохоче, крісло повільно повзло. І все ж, хилитаючись, воно сунуло вперед, аж доки його обступили з усіх боків гіацинти, там запручалося, спіткнулося, шарпнулося з квітів і спинилося.

— Краще просурмити в ріжок, може, надійде лісник, — сказала Коні. — Він трохи його підіпхне. І я з ним підіпхну. Це допомагає.

— Дамо йому перепочити, — сказав Кліфорд. — Ти не підкладеш під колесо якийсь клин?

Коні знайшла камінь, і вони чекали. Через якийсь час Кліфорд знову ввімкнув мотор і завів крісло. Воно спотикалося й затиналося, немов хворе, видаючи дивні звуки.

— Дозволь мені штовхати! — сказала Коні, підходячи ззаду.

— Ні! Не штовхай! — він сказав люто. — Яка користь від цього чортового корита, якщо його треба штовхати! Підклади камінь!

Знову пауза і новий старт; та ще невдаліший за попередній.

— Та дозволь мені підштовхнути, — сказала вона. — А ні, то просурми в ріжок, поклич лісника.

— Почекай!

Вона чекала, і він зробив ще одну спробу, від якої було більше лиха, ніж користі.

— Просурми в ріжок, якщо не хочеш, щоб я штовхала, — сказала вона.

— Чорт! Помовч хоч хвилину!

Вона хвилину мовчала, він відчайдушно боровся з маленьким мотором.

— Ти тільки остаточно його доламаєш, Кліфорде, — умовляла вона, — а крім того, зовсім рознервуєшся.

— Якби мені тільки вийти й подивитися на цю чортову штуку! — сказав він роздратовано. І різко просурмив у ріжок. — Може, Мелорз зрозуміє, що сталося.

Вони чекали серед стоптаних квітів, небо починало хмаритися. В тиші загукала горлиця: ту-ур, ту-ур, ту-ур! Кліфорд примусив її замовкнути свистком ріжка.

Лісник з'явився скоро, вийшов з-за повороту стежки, дивлячись запитливо. Віддав честь.

— Ви хоч трохи розумієтеся на моторах? — різко запитав Кліфорд.

— Боюся, ні. Зіпсувався?

— Певно! — буркнув Кліфорд.

Чоловік дбайливо сів навпочіпки біля колеса і втупився у маленький моторчик.

— Боюся, я не знаю нічого про всі ці механічні речі, сер Кліфорд, — сказав він спокійно. — Якщо в ньому вистачає бензину й мастила…

— Погляньте-но уважно й перевірте, чи не зламалося що, — буркнув Кліфорд.

Лісник прихилив до дерева рушницю, скинув плащ і кинув його поряд з рушницею. Коричневий пес сів на сторожі. Лісник присів і зазирнув під крісло, штрикнув пальцем у засмальцьований моторчик, так щоб не забруднити мастилом чистої недільної сорочки.

— Здається, нічого не зламалося, — сказав він. Підвівся, відсунув з чола капелюха, почухав чоло, вивчаючи ситуацію.

— Видно нижні стрижні? — запитав Кліфорд. — Перевірте, чи вони в порядку?

Чоловік розпластався на землі, вигнув шию, підлазячи під мотор, і поштрикав його пальцем. Коні подумала, як жалюгідно виглядає чоловік, слабкий, маленький, лежачи долілиць на цій великій землі.

— Наскільки мені видно, все гаразд, — долинув глухий голос.

— Не думаю, щоб ви могли чимось зарадити, — сказав Кліфорд.

— Здається, ні! — Він підвівся і сидів по-шахтарськи навпочіпки. — Жодних явних пошкоджень.

Кліфорд завів мотор, тоді ввімкнув зчеплення. Крісло не рухалося.

— Натисніть сильніше, — запропонував лісник.

Кліфорда дратувало втручання, але він змусив мотор гудіти, наче муху. Зрештою мотор кахикнув, загарчав і наче запрацював. Ніби поїде, — сказав Мелорз. Та Кліфорд уже затрясся по траві. Крісло трохи нахилилося й повільно посунуло вперед.

— Якщо я підштовхну, воно піде, — сказав лісник ззаду.

— Відійдіть! — буркнув Кліфорд. — Воно само поїде.

— Але, Кліфорде! — втрутилася Коні. — Зрозумій, воно не потягне. І чому ти такий впертий!

Кліфорд зблід від злості. Він натис важелі управління. Крісло зробило ривок, проспотикалося ще декілька ярдів і застигло серед прегарної галявини дзвіночків.