Марґеріт Дюрас: Коханець

Якось, тоді я вже була в літах, у холі одного громадського закладу до мене підійшов чоловік. Він відрекомендувався й сказав: «Я знаю вас віддавна. Всі кажуть, що ви були красунею в юності, я ж прийшов сказати, що, як на мене, зараз ви вродливіша, замолоду ваше обличчя юної дівчини я любив менше, ніж те, яке ви маєте тепер, таке спустошене».

Я часто згадую той образ, який бачу лише я сама і про який нікому ніколи не говорила. Так він і стоїть переді мною, безмовний, чарівливий. Цей свій образ я люблю понад усі інші, у ньому я впізнаю себе і захоплююсь ним.

Дуже швидко в моєму житті усе стало надто пізно. У вісімнадцять років уже було надто пізно. З вісімнадцяти до двадцяти п’яти з моїм обличчям робилося щось несусвітнє. У вісімнадцять я постаріла. Не знаю, може, це так з усіма, ніколи не цікавилась. Здається, хтось казав мені, що іноді час вражає людей у найюніші, найсвятковіші роки життя. Моє старіння було брутальне. Я бачила, як воно одну за одною захоплює мої риси, порушує зв’язок між ними, як очі стають більші, погляд — сумніший, рот — категоричніший, чоло позначають глибокі зморшки. Не можу сказати, що мене це лякало — навпаки, я спостерігала старіння мого обличчя, ніби читала захоплюючу книжку. Я знала, завжди знала, що з часом старіння уповільниться і набуде свого звичайного плину. Знайомі, що бачили мене сімнадцятилітньою під час подорожі до Франції, були вражені, побачивши мене через два роки, коли мені виповнилося дев’ятнадцять. Оте нове обличчя я, власне, й зберегла. Воно стало моїм обличчям. Звичайно, воно ще постаріло, але менше, ніж могло б. Моє обличчя порізане сухими глибокими зморшками, шкіра пошерхла. Воно не зносилося, як деякі обличчя з тонкими рисами, зруйнована тільки його порода. У мене обличчя зруйноване.

У той час, про який я вам розповідаю, мені було п’ятнадцять з половиною.

Пором переправляється через Меконґ.

Ця картина стоїть переді мною протягом усієї переправи через річку.

Мені п’ятнадцять з половиною, і я живу в краю, де немає пір року, де завжди одна — спекотна, одноманітна — пора, я живу в гарячій зоні землі, де немає весни, немає оновлення.

Я в державному пансіоні в Сайґоні. У цьому пансіоні я сплю і їм, а на заняття їду в французький ліцей. Моя мати, вчителька, хоче, щоб її донечка потім пішла до гімназії. Тобі треба здобути середню освіту. Але те, що було достатньо для неї, уже замало для її доньки. Гімназія, а потім посада викладача математики. З перших класів школи я постійно чула цей лейтмотив. Я ніколи й не уявляла, що мені вдасться уникнути посади викладача математики, я була щаслива, що дозволяла мамі на це сподіватися. День у день я бачила, як вона планує майбутнє для своїх дітей і для себе. Коли вона вже не могла більше будувати ґрандіозних планів стосовно своїх синів, то стала плекати інші — майбутнє, шите білими нитками, проте ці нові плани виконували свою функцію, вони закорковували для неї час. Пам’ятаю, вона говорила про бухгалтерські курси для мого молодшого брата. При Загальній школі, щороку, для будь-якого рівня. Треба надолужувати втрачений час, казала мати. Це тривало три дні, ніколи не тривало чотири, ніколи. Ніколи. Потім ми переїжджали, і розмови про Загальну школу припинялися. На новому місці все починалося заново. Мати трималася десять років. Нічого не могло її зламати. Молодший брат став дрібним бухгалтером у Сайґоні. Школи Віоле [1] Школа Віоле — вищий привілейований навчальний заклад у Франції. (Тут і далі прим. перекладача) . у колоніях не було, тому старшому братові довелося покинути нас і поїхати до Франції. Він жив там протягом кількох років, відвідуючи школу Віоле. Але він там не вчився. Гадаю, мама знала про це, її не проведеш. Та в неї не було вибору, цього сина треба було відокремити від двох інших дітей. Упродовж кількох років він випав з родинного кола. Саме за час його відсутності мати купила концесію. Жахлива авантюра. Для нас, дітей, що залишилися, ще жахливішим за це могло бути хіба що постійне чигання під вікнами якогось дитячого вбивці, або ж ніч мисливця [2] Убивця дітей та ніч мисливця — натяк на відомий фільм Чарльза Лафтона «Ніч мисливця» за однойменним романом Девіса Ґрубба. .

Мені часто казали: ти провела дитинство під надто яскравим сонцем.