Марґеріт Дюрас - Коханець

Дівчинка в фетровім капелюсі стоїть у лимонному відблиску ріки, стоїть сама на палубі порома, спершись на поруччя. Чоловічий капелюх заливає рожевим усю сцену. Це єдиний колір. У туманному сонці ріки, пекучому сонці, береги розмиті, здається, ріка сягає небокраю. Вона плине мовчки, жодного шуму, як кров у тілі. Над водою ані вітерцю. Двигун порома — єдиний звук у цій сцені, шум старого латаного двигуна із затопленим шатуном. Час від часу легкими поривами — відлуння голосів. А потім — гавкіт собак, звідусіль: з-за туману, з кожного села. Дівчинка знає цього поромника з дитинства. Поромник усміхається до неї, питає, як справи у пані директорки. Каже, що часто бачить, як вона переправляється вечорами, коли їде в Камбоджу до своєї концесії. У мами все добре, каже мала. Довкола порома — вода, швидкоплинна ріка, налита по вінця берегів, вона перетинає стоячі заплави рисових полів, але їхні води не змішуються. Ріка несе все, що трапилось їй на шляху з Тонлесапа, камбоджійського пралісу: солом’яні халупки, дерева, обгорілі головешки, мертвих птахів, собак, тигрів, буйволів, потопельників, приманки на рибу, і ще бозна-що, і острівці водяних ґіацинтів — усе рине до Тихого океану, і не встигає навіть потонути, усе підхоплене глибоким, запаморочливим виром внутрішньої течії, усе зависає на поверхні потужного плину.

Я відповіла їй: єдине, чого я хочу в житті, — писати, тільки писати, і більше нічого. Знаю: вона — ревнує. Жодної відповіді, швидкий погляд, який вона одразу ж відведе вбік, легенько стене плечима, ніколи не забуду. Я піду від неї перша. Та мине ще декілька років, перш ніж вона втратить мене остаточно, втратить свою дівчинку, доню. За синів нема чого боятися. Але доня одного чудового дня піде, зуміє вирватись, і мати це знає. Найкраща з французької мови. Директор гімназії каже: ваша донька, пані, найкраща з французької мови. Мама у відповідь ані слова, вона не втішена, адже це не сини найкращі з французької, яка прикрість, і моя мати, моя люба матінка, питає: а з математики? Їй кажуть: поки що цього не скажеш, але це прийде. Мати знову питає: коли? Їй відповідають: коли вона сама захоче, пані.

Моя мама, моя люба матінка, яка вона неймовірно смішна у своїх бавовняних панчохах, церованих До, навіть тут, у тропіках, вона носить панчохи, щоб бути справжньою пані директоркою школи; а ті її жалюгідні сукні, безформні, шиті-перешиті До, мати мовби щойно покинула свою рідну ферму в Піккардії, де в неї повно кузинок і де вона зношує сукні дощенту, бо вважає, що все в житті треба заробити, все; а туфлі, її туфлі настільки стоптані, що їй незручно ходити, вона ступає якось боком, її волосся зібране й закручене в шиньйон, як у китаянки, нам соромно за неї, мені соромно за неї на вулиці перед гімназією, коли вона під’їжджає на своєму Б-12, і всі при вході дивляться на неї, всі, а вона ніколи нічого не помічає, ніколи, хоч посади її під замок, хоч побий, хоч убий. Вона дивиться на мене й каже: можливо, колись ти виберешся звідси. Це її ідея-фікс. Денна і нощна. Не важливо, чи ти чогось досягнеш, важливо вибратися звідти, де ти є.

Коли мати приходить до тями, коли виринає з відчаю, вона помічає мій чоловічий капелюх і золочені туфельки. Питає мене, що це має означати. Я кажу: нічого. Вона дивиться на мене, це їй подобається, вона усміхається. Каже: тобі личить, ти зразу так змінилася. Вона не питає, хто це купив, бо розуміє: хто ж, як не вона? Знає, що здатна на таке, коли на неї находить — я про це вже казала, — тоді в неї можна випросити все, чого забажаєш, і вона не відмовить. Я кажу їй: зовсім недорого, ну, що ти. Вона питає: де це? Кажу: на розпродажі уцінених товарів на вулиці Катіна. Вона дивиться на мене із симпатією. Дівчинка має добру фантазію, думає вона, це добра ознака; це ж треба — придумати так одягтися. Вона не лише не забороняє цю мою клоунаду, цю недоречність, вона, сама одягнена в сіре, наче вдова, наче колишня черниця, в душі навіть схвалює цю недоречність.

Від наших злиднів нікуди не дінешся, про них нагадує і цей чоловічий капелюх — ми ж майже бідуємо, і не важливо, яким шляхом гроші прийдуть у наш дім. Навколо неї пустеля. Її сини — це пустеля, від них годі чогось сподіватися, як із солончаків, — викинуті на вітер гроші, на них можна ставити хрест. Лишається оце дівчатко, воно росте, і, можливо, колись завдяки їй у домі з’являться гроші. Хтозна, але, напевне, саме тому мати дозволяє своїй дівчинці виходити на люди в цьому вбранні маленької повії. І саме тому дівчинка вже розуміє, що ту увагу, яку вона викликає, добре було б використати для здобуття грошей. Через те мати й посміхається.