Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Не думаю, що люди — ті ж самі яйця, — сказав він. — І навіть не протухлі яйця, дорога моя маленька євангелістко.

Цього чудового ранку він був у доброму гуморі. Високо над парком заливалися жайворонки, в просвітку між деревами виднілося, як тихо піднімається дим з далекої копальні. Майже так, як у давнину, перед війною. Насправді Коні не хотілося сперечатися. Але їй також зовсім не хотілося іти з Кліфордом до лісу. Тому вона йшла поряд з його кріслом, плекаючи впертість свого духу.

— Ні, — сказав він. — Якщо добре все організувати, страйків більше не буде.

— Чому?

— Тому що страйки стануть неможливими.

— І люди дозволять? — запитала вона.

— А ми їх не питатимемо. Ми це зробимо, щоб вони не бачили, для їхньої ж власної користі, щоб урятувати промисловість.

— І так само для твого власного зиску, — сказала вона.

— Природно! Це всім на користь. Але їм навіть більше, ніж мені. Я можу жити без копалень. А вони не можуть. Вони голодуватимуть без копалень. А я маю інші засоби для прожиття.

Вони глянули на долину перед шахтою і на будинки з чорними покрівлями за нею — Тевершел, немов змія, повз угору схилом. Над старою бурою церквою дзвонили дзвони: не-ді-ля, не-ді-ля, не-ді-ля!

— А хіба люди дозволять диктувати тобі умови? — сказала вона.

— Люба моя, якщо зробити це обережно, їм нічого не залишиться.

— А хіба для цього не потрібно взаємне розуміння?

— Абсолютно, коли вони збагнуть, що промисловість важливіша за індивідуальність.

— І ти маєш стати власником промисловості? — спитала вона.

— Ні. Але певною мірою я справді її власник, так, цілком точно. Тепер володіння власністю перетворилося на релігійне питання, як це було за часів Христа і святого Франціска. Питання стоїть не так: візьми все, що маєш, і віддай бідним, а застосуй усе, що маєш, щоб оживити промисловість і дати роботу бідним. Це єдиний шлях нагодувати всі роти і вдягнути всі тіла. Дати все, що ми маємо, бідним — приведе до голоду як бідних, так і нас самих. А загальний голод не є високою метою. Навіть загальна бідність — річ не з приємних. Бідність потворна.

— А нерівність?

— Це — доля. Чому планета Юпітер більша за планету Нептун? Не можна змінити природу речей!

— Та якщо вже колись зародилася ця заздрість, і ревність, і невдоволеність… — почала вона.

— Зроби все, щоб припинити їх. Хтось повинен керувати цим лицедійством.

— Але хто керівник лицедійства? — запитала вона.

— Люди, які володіють і правлять промисловістю.

Запала довга мовчанка.

— Мені здається, що з них — поганий керівник, — сказала вона.

— Тоді запропонуй, що їм робити.

— Вони не сприймають своє керівництво достатньо серйозно, — мовила вона.

— Вони сприймають його значно серйозніше, ніж ти свій дворянський титул, — сказав він.

— Це випад у мій бік. Мені він узагалі не потрібний, — випалила вона.

Він зупинив крісло і поглянув на неї.

— Але хто ж тепер ухиляється від відповідальності? — сказав він. — Хто в такий час намагається втекти від відповідальності керівництва, як ти це називаєш?

— Та я не хочу жодного керівництва! — запротестувала вона.

— Ах, так! Це ж нісенітниця. Ти його маєш, ти на нього приречена. І мусиш жити згідно з ним. Хто дав шахтарям усе, що вони мають, що варто мати, усю їхню політичну свободу, їхню освіту в її теперішньому вигляді; їхні санітарні умови, охорону здоров'я, їхні книжки, їхню музику, усе? Хто їм це дав? Шахтарі шахтарям? Ні! Усі Реґбі й Шіплі цілої Англії внесли свою частку і повинні продовжувати в цьому ж дусі. Це — твоя відповідальність.

Коні вислухала й дуже почервоніла.

— Я б хотіла щось дати, — сказала вона. — Та мені не дозволено. Тепер усе треба продавати і за все платити; і всі ті речі, про які ти згадував, Реґбі й Шіплі продають людям з добрим зиском. Усе продається. Жодним ударом серця ти не відчуваєш істинного співчуття. А крім того, хто відібрав у людей їхнє природне життя і чоловічі якості, давши їм увесь цей індустріальний жах? Хто це вчинив?

— І що ж мені робити? — спитав він, бліднучи. — Покликати, щоб вони прийшли і пограбували мене?

— Чому Тевершел такий потворний, такий бридкий? Чому їхнє життя таке безнадійне?

— Вони побудували собі власний Тевершел. Це частина їхнього уявлення про свободу. Вони побудували собі свій любий Тевершел і живуть своїм власним любим життям. Я не можу проживати за них їхні життя. Кожна комаха має своє життя.

— Але ж ти примушуєш їх працювати на тебе. Вони живуть життям твоєї вугільної шахти.