Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Зовсім ні. Кожна комаха шукає власної поживи. Ніхто не змушений працювати на мене.

— Їхнє життя індустріалізоване й безнадійне, і таке ж саме наше! — вигукнула вона.

— Не думаю. Це просто романтичний зворот мови, релікт умерлого й давно забутого романтизму. Коні, люба, ти зараз зовсім не схожа на безнадійну постать.

І це була правда. Адже її темно-голубі очі палахкотіли, кров прилила до щік; сповнена бунтівливої пристрасті, вона не скидалася на втілення безнадії. Серед жмутків трави помітила, що кучеряві свіжі баранчики застигли, закутані у свій тьмяний пух. І вона з люттю гадала, чому вона відчувала, що Кліфорд так помиляється, однак не могла йому про це сказати, вона не могла визначити, в чому він помиляється.

— Не дивно, що люди тебе ненавидять, — сказала вона.

— Неправда, — відповів він. — І не роби помилку: у твоєму розумінні цього слова вони не люди. Це звірі, яких ти не розумієш і ніколи не зможеш зрозуміти. Не перенось свої ілюзії на інших людей. Маси завжди були однакові і завжди будуть однакові. Раби Нерона надзвичайно мало відрізнялися від наших шахтарів чи робітників Форда. Це — маси, вони незмінні. Особистість може виринути з мас. Але ця поява не міняє самих мас. Маси невиправні. Це найважливіший факт суспільної науки. Panem et circenses! [28] Хліба й видовищ ( латин. ). Хоч освіта сьогодні — лише один із невдалих замінників цирку. Сьогодні погано те, що ми геть зіпсували циркову частину програми і отруїли наші маси крихтами освіти.

Коли Кліфорд розпалився у своїх почуттях до простих людей, Коні злякалася. В його словах було щось нищівно правдиве, але ця правда вбивала.

Помітивши її блідість і мовчазність, Кліфорд знову завів своє крісло, і більше не пролунало ні слова, аж доки він зупинився коло дерев'яної хвіртки, а вона її відчинила.

— І тепер нам потрібні, — сказав він, — не мечі, а батоги. Масами правили з днів сотворіння і треба ними правити до кінця цих днів. Суще лицемірство й фарс говорити, ніби вони самі здатні собою керувати.

— Але ти здатен ними керувати? — запитала вона.

— Я? О так! Ні мій розум, ні моя воля не скалічені, а ногами я не керую. Я можу внести свою частку в керівництво, цілком, свою частку; дай мені сина, і він зможе керувати своєю галуззю після мене.

— Але ж він не буде твоїм власним сином, сином твого рідного правлячого класу, тобто, може, й не буде, — видавила вона з себе.

— Мені байдуже, ким буде батько, аби це був здоровий чоловік і мав інтелект не нижче нормального рівня. Дай мені дитину від будь-якого здорового й досить розумного чоловіка, і я зроблю з нього бездоганного й повноправного Чатерлея. Має значення не те, хто народжує, а те, куди спрямовує нас доля. Помісти будь-яку дитину в середовище правлячих класів, і вона виросте на своєму рівні правителем. Посели дітей королів і герцогів серед мас, і вони виростуть маленькими плебеями, виплодом мас. Такий всемогутній вплив середовища.

— У такому разі прості люди не є раса, а аристократи — це не кров, — сказала вона.

— Ні, дитино моя! Все це романтична ілюзія. Аристократія — це функція, частина долі. А маси — це функціонування іншої частини долі. Особистість не має якогось значення. Все залежить від того, задля якої функції тебе виховували, до якої призвичаювали. Аристократію творять не особистості, це функціонування аристократичної спільноти. І саме функціонування цілої маси робить просту людину тим, чим вона є.

— Тоді між нами всіма немає нічого загального, людського!

— Як тобі завгодно. Всім нам треба напихати шлунки. Та коли доходить до експресивної чи виконавчої функції, я певний, між правлячими й службовими класами лежить прірва, причому абсолютна. Дві функції протилежні одна до одної. А функцію визначає особистість.

Коні дивилася на нього потьмареними очима.

— Рушимо далі? — запитала вона.

І він завів крісло. Він сказав своє слово. Тепер занурився в дивну і відсутню апатію, яка Коні здавалася такою дратівливою. Однак у лісі вона вирішила не сперечатися.

Перед ними простягалася вузька прогалина дороги, огороджена стінами ліщини й похмурими сірими деревами. Крісло повільно пихкотіло вперед, дедалі поринаючи в незабудки, що попри тінь від горішини піднімалися з дороги, як молочне шумовиння. Кліфорд правив на середину, де між квітами залишилася сходжена ногами стежка. Та Коні, ідучи позаду, спостерігала, як колеса тряслися по маренці й горлянці, як вони розтоптували маленькі жовті чашечки крученої джені. Тепер вони ішли через незабудки.