Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Тра, щоб ти якоїсь ночі прийшла до мене додому, перед тим, як поїдеш, згідна? — сказав він, підвівши брови; його руки звільна гойдалися між колін.

— «Згідна?» — перекривила вона. Він усміхнувся.

— Ге ж, згідна? — повторив він.

— «Ге ж»! — сказала вона, імітуючи його говірку.

— Еге? — сказав він.

— Еге! — повторила вона.

— І переспиш зо мною, — сказав він. — Так тра. Коли ти прейдеш?

— Коли «прейду»? — спитала вона.

— Нє, — сказав він. — Ти не мош не прейти. Коли ти прейдеш?

— Мо', в неділю, — сказала вона.

— Мо', в неділю! Еге!

Він пирснув.

— Нє, ти не мош, — заперечив він.

— Чого «не мош»? — спитала вона.

Він засміявся, її спроби імітувати говірку були такі невдалі.

— Тоді ходи, тра йти! — сказав він.

— Вже тра? — сказала вона.

— Вже трась! — виправив він.

— Чому я повинна говорити «трась», коли ти кажеш «тра», — запротестувала вона. — Це нечесно.

— Хіба? — сказав він, подавшись вперед і ніжно погладивши її по обличчю. — Ти маєш гарну поцьку, правда! Найкращу на світі. Коли любиш! Коли хочеш!

— Що таке поцька? — запитала вона.

— А ти не знаєш? Це — ти там унизу; те, куди я входжу, куди ти мене пускаєш. Та сама штука.

— «Та сама штука», — перекривила вона його. — Тоді це те ж саме, що їбатися.

— Нє! Нє! То тільки рух. То роблять тварини. А це — щось значно більше. Розумієш! А ти маєш щось більше за тварину, правда? Навіть коли злягаєшся! Там твоя краса, любонько!

Вона підвелася і поцілувала його між очі, котрі дивилися на неї так тьмяно, і ніжно, і невимовно лагідно, такі незбагненно гарні.

— Правда? І я тобі подобаюся? Він поцілував її, не відповідаючи.

— Тра тобі йти, дай обтрушу тебе, — сказав він.

І його рука пройшлася по вигинах її тіла, твердо, без жадання, однак з м'яким, інтимним знанням.

Коли вона в сутінках бігла додому, світ здавався сном; здавалося, дерева в парку виринали й хиталися, немов на якорі в час припливу, і схил пагорба, що вів до будинку, був наче живий.

У неділю Кліфорд захотів до лісу. Був приємний ранок, то тут, то там білим дивом розцвітали груші й сливи.

Як жорстоко життя обійшлося з Кліфордом — все навкруг цвіте, а його доводиться пересаджувати з домашнього крісла в крісло з моторчиком. Та він забув про своє каліцтво і навіть ним хизувався. Коні все ще було неприємно, коли доводилося піднімати й перекладати його неживі ноги. Тепер це робила місіс Болтон або Філдз.

Вона чекала на нього на початку алеї, біля стіни з буків. Його крісло виїхало, пихкаючи, з якоюсь хворобливою повільною поважністю. Під'їжджаючи до дружини, він сказав:

— Сер Кліфорд на своєму змиленому скакуні!

— Принаймні, пирхаючому! — засміялася вона.

Він зупинився й озирнувся на довгий низький фасад старого коричневого дому.

— Реґбі й оком не змигне! — сказав він. — Але й нащо йому? Я їду на досягненнях людського ума, і це побиває коня.

— Мабуть. А душам, які в Платона прямують у рай на колісниці, запряженій парою коней, тепер довелося б їхати на «форді», — сказала вона.

— Чи на «ролс-ройсі» — Платон був аристократом!

— Атож! Уже немає чорного коня, щоб його пришпорювати й батожити. Платон і уявити не міг, що ми вигадаємо щось краще за його чорного й білого скакуна і не матимемо скакунів взагалі, а тільки мотор.

— Тільки мотор і бензин! — сказав Кліфорд. — Сподіваюся, наступного року зможу трохи підремонтувати наш старенький дім. Думаю, на це доведеться виділити коло тисячі, але ремонт тепер такий дорогий! — додав він.

— О, чудово! — сказала Коні. — Тільки б не було більше страйків!

— Яка користь від їхніх нових страйків! Вони просто зруйнують промисловість, тобто те, що від неї зосталося, і, звісно, вони починають це розуміти!

— Можливо, вони не проти, щоб промисловість зруйнувалася, — сказала Коні.

— Ой, не говори, як жінка! Промисловість набиває їм шлунки, навіть якщо не здатна наповнити гаманці, — сказав він, вживаючи такі обороти мови, які дуже нагадували балаканину місіс Болтон.

— А хіба ти не говорив якось, що ти консерватор-анархіст? — запитала вона невинно.

— А ти зрозуміла, що малося на увазі? — відпарирував він. — Я мав на увазі тільки то, що люди можуть бути такими, як хочуть, і почувати, що хочуть, і робити, що хочуть суворо приватно, аби тільки форма життя і його апарат залишалися недоторканими.

Коні йшла декілька кроків мовчки. Тоді вперто відповіла:

— Це все одно, що сказати протухлому яйцеві — живи як завгодно, аби тільки твоя шкаралупа була ціла. Але протухле яйце тріскається само по собі.