Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Коли вона підійшла до паркової хвіртки, то почула, як клацнула клямка. Він був там, у темряві лісу, і помітив її!

— Як добре, що ти рано, — він сказав з темряви. — Все гаразд?

— Без жодних труднощів.

Він тихо зачинив за нею хвіртку і спрямував на землю промінь світла, виявилося, що бліді квіти ще не закрилися на ніч. Вони пішли окремо, в мовчанні.

— Ви справді не поранилися сьогодні вранці тим кріслом? — запитала вона.

— Ні, ні!

— Ота пневмонія, як вона на вас вплинула?

— Та ніяк! Серце трохи ослабло і легені втратили пружність. Та це завжди так.

— І вам не можна перенапружуватися фізично?

— Не часто.

Вона брела далі в злому мовчанні.

— Ви ненавидите Кліфорда? — запитала нарешті.

— Ненавиджу? Ні! Надто багато я зустрічав таких, як він, щоб дратуватися ненавистю до нього. Я заздалегідь знаю, що такі, як він, мені байдужі, і край.

— Що значить такі, як він?

— Нє, ти ж знаєш краще за мене. Такі собі моложаві джентльмени, трохи схожі на жінок, і без яєць.

— Яких яєць?

— Чоловічих!

Вона обдумувала його слова.

— Але хіба ж у цьому справа? — запитала трохи збентежено.

— На дурня кажуть, що він не має мозку, на скнару — що він не має серця, на боягуза — що не має живота. Та коли чоловікові бракує того гарячого, дикого мужського шматка, кажуть — у нього немає яєць. Він ніби євнух кастрований.

Вона й це обдумала.

— І Кліфорд кастрований? — запитала вона.

— Кастрований і тому сварливий, як усі такі типи, коли наступаєш їм на мозоль.

— І ви думаєте, що ви не кастрований?

— Мабуть, не зовсім.

Нарешті вона здалеку запримітила жовте світло. І завмерла на місці.

— Там світло! — сказала вона.

— Я завжди залишаю в хаті світло, — сказав він.

Вона знову пішла поруч з ним, не торкаючись до нього і думаючи, чому взагалі вона йде з ним.

Він відчинив, вони зайшли, і він замкнув двері. Наче в тюрму, подумала вона! Коло червоного вогнища свистів чайник, на столі стояли чашки.

Вона сіла на дерев'яне крісло біля вогню. Після лісової прохолоди було тепло.

— Я скину туфлі, вони мокрі, — сказала вона.

Вона сиділа, поклавши ноги в панчохах на гарну сталеву решітку каміна. Він пішов до комірчини, приніс їжу — хліб, масло і консервований язик. Вона зігрілася, скинула плащ. Він повісив його на дверях.

— Що ти вип'єш — какао, чай чи каву? — запитав він.

— Мабуть, мені нічого не хочеться, — сказала вона, оглядаючи стіл. — Але ви поїжте.

— Нє, я цим не журюся. Просто погодую пса.

І, як завжди, спокійно, він почовгав цегляною підлогою і поклав собаці їсти в коричневу чашку. Спанієль стурбовано подивився на нього.

— Еге ж, це твоя вечеря, не тра на мене вилуплюватися, так наче я тебе не годую! — сказав він.

Він поставив чашку на підстилці, сам сів на стілець під стіною, щоб скинути черевики й краґи. А собака, замість того, щоб їсти, знову підійшла до нього, і сіла, стривожено заглядаючи йому в очі.

Він повільно розстібав краґи. Собака присунулася ближче.

— Що таке з тобою? Переживаєш, що тут є ще хтось, крім тебе? Ну й баба ти! Ану йди, жери свою вечерю.

Він поклав їй руку на голову, і собака притулилася до нього. Він повільно, ласкаво сіпнув за довге шовковисте вухо.

— Туди! — сказав він. — Туди! Йди вечеряй! Давай!

Він посунув стілець до підстилки з горшком, і собака слухняно пішла й почала їсти.

— Ви любите собак? — запитала Коні.

— Ні, не дуже. Вони надто покірні й причіпливі.

Він скинув краґи і тепер розшнуровував важкі черевики. Коні відвернулася від вогню. Яка гола ця маленька кімнатка! Однак на стіні над його головою потворна збільшена фотографія молодого подружжя — явно, він і юна жінка з нахабним обличчям, безумовно, його дружина.

— Це ви? — запитала Коні.

Він скривився і подивився на фотопортрет над головою.

— А! Це ми знялися якраз перед весіллям, коли мені було двадцять один. — Він байдуже подивився на нього.

— Вам подобається? — запитала Коні.

— Подобається? Ні! Я ніколи не любив цю фотографію. Але вона вперлася, щоб зробити її, отак. — Він знову почав стягати черевики.

— Якщо вам не подобається фотографія, то чому ж вона продовжує тут висіти? Можливо, ваша дружина хотіла б її мати, — сказала вона.

Зненацька він подивився на неї з посмішкою.

— Вона виволокла з хати всьо, що варто було брати, — сказав він. — Але це лишила!

— То чому ж ви її зберігаєте? Як пам'ять?

— Нє, ніколи і не дивлюся на неї. Я й не помічав, що вона тута. Вона висіла тута з того часу, як ми сюда прейшли.