Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Чому ж ви не спалите її? — запитала вона.

Він знову повернувся і подивився на збільшене фото. Потворна коричнева рамка в позолоті. Всередині — гладко виголений, напружений, дуже молодий на вигляд чоловік з доволі високим комірцем і дещо повнувата, нахабна молода жінка з підібраним нагору й завитим волоссям, у темній атласній блузі.

— Непогана ідея, правда? — сказав він.

Він стягнув черевики і взув капці. Тоді став на стілець і зняв фотографію. На зеленуватих шпалерах відкрилася велика бліда пляма.

— Зараз немає смислу протирати її, — сказав він, поставивши фотографію під стіною.

Він пішов до кухні й повернувся з молотком і кліщами. Сівши на старе місце, він почав відривати від великої рами папір, яким ззаду закривалася фотографія, і висмикувати цвяшки, які тримали задню дошку, працюючи з цілковитою спокійною заглибленістю, притаманною для нього.

Скоро він витяг усі цвяхи, тоді висмикнув задні стінки, тоді сам портрет у товстій білій оправі. Він з усмішкою дивився на фотографію.

— Такими ми були — я наче молодий вікарій, і вона — задирака, — сказав він. — Педант і задирака!

— Дайте, я гляну! — сказала Коні.

Він справді виглядав дуже гладко виголеним і взагалі дуже охайним, такий собі охайний молодий чоловік двадцятилітньої давнини. Та навіть на фотографії його очі дивилися насторожено і безстрашно. І жінка не виглядала дуже задиристою, хоча й мала тяжку щелепу. В ній вчувався поклик.

— Такі речі не можна зберігати, — сказала Коні.

— Не можна! Такі речі ніколи не можна робити!

Він почав рвати картонну фотографію і складати клапті на коліно, а потім кинув їх у погонь.

— Однак вона зіпсує вогонь, — сказав він. Він виніс наверх скло і задню дошку. Кількома ударами молотка розбив раму, так що розлетілася ліпнина. Тоді відніс шматки до кухні.

— Спалимо завтра, — сказав він. — Тут надто багато гіпсу.

Прибравши все, він сів.

— Ви любили свою дружину? — запитала вона.

— Любив? — перепитав він. — Ви любили сера Кліфорда?

Та вона не давала себе збити з пантелику.

— Але ж вона вам подобалася? — наполягала вона.

— Подобалася? — усміхнувся він.

— Можливо, вона й тепер вам подобається, — сказала вона.

— Мені? — Його очі звузилися. — Ах ні, і думати про неї не можу, — сказав він тихо.

— Чому?

Та він похитав головою.

— Тоді чому ж ви не розлучитеся? Вона повернеться одного чудового дня, — сказала Коні.

Він зиркнув на неї.

— Вона й на милю до мене не підступить. Вона ненавидить мене значно більше, ніж я її.

— Побачите, вона повернеться до вас.

— Вона ніколи цього не зробить. З цим покінчено. Мене б знудило, якби я її побачив.

— Ви її побачите. Ви ж навіть не розлучені офіційно, правда?

— Ні.

— Ну тоді вона вернеться назад, і вам доведеться прийняти її.

Він уважно глянув на Коні. Тоді дивно затряс головою:

— Може, ти й маєш рацію. Дурницею було навіть повертатися сюди. Та я опинився в скруті і мав кудись подітися. Бідолашний невдаха той, кого викидають. Та ти маєш рацію. Я отримаю розлучення і звільнюся. До смерті ненавиджу ці речі — чиновників, суди, суддів. Та треба через це пройти. Я отримаю розлучення.

І вона помітила, що він зціпив зуби. Внутрішньо вона тріумфувала.

— Тепер я, мабуть, вип'ю чашечку чаю, — сказала вона.

Він підвівся, приготував. Та його обличчя застигло.

Коли вони сіли за стіл, Вона запитала:

— Чому ви одружилися з нею? Вона ж простіша за вас. Місіс Болтон розповідала мені про неї. Вона так і не зрозуміла, чому ви з нею одружилися.

Він пильно глянув на неї.

— Я розповім, — сказав він. — 3 першою своєю дівчиною я почав стрічатися, коли мені було шістнадцять років. Вона була дочкою шкільного вчителя з Алертона, мила, справді красива. Мене вважали розумним хлопцем з Шефілдської граматичної школи, який трохи знав французьку й німецьку мови, значно вищим за інших. Вона була з романтиків і ненавиділа простоту. Вона штовхала мене до поезії і читання, по-своєму вона зробила з мене людину. Я читав і думав, як несамовитий, заради неї. І я служив клерком у конторі Батерлі, тонкий, білолиций хлопець, який запалювався усім прочитаним. І я говорив з нею про все, майже про все. Ми переносилися розмовами у Персеполіс і Тімбукту. Ми були найбільш літературною парочкою на всі десять графств. Я ходив за нею в екстазі, у повному екстазі. Просто в тумані. І вона обожнювала мене. Гадюкою в траві виявилася стать. Але до статевих стосунків вона не мала потягу, принаймні його не було видно. Я сох і дурів. Тоді сказав — ми повинні стати коханцями. Як завжди, я вмовив її до цього. Отже, вона віддалася мені. Я був у захваті, а вона зовсім цього не хотіла. Просто не хотіла. Вона мене обожнювала, їй подобалося, щоб я говорив з нею, цілував її, в цьому плані вона мала до мене пристрасть. Та іншого вона просто не хотіла. І таких жінок, як вона, безліч. А я хотів саме того, іншого. Тут трапився розкол. Я виявився жорстоким і кинув її. Тоді я знайшов іншу дівчину, вчительку, котра потрапила в історію, зійшовшися з жонатим мужчиною, і той майже втратив голову. Така вона була лагідна, білошкіра, з лагідних жінок, старша за мене і грала першу скрипку. І це був демон. В коханні їй подобалось усе, крім сексу. Ніжності, обійми, будь-які тілесні пестощі, та спонукни її до самого сексу — вона просто зціплює зуби і дихає ненавистю. Я змусив її до сексу, і через те вона мало не заморозила мене своєю ненавистю. Отже, знову мої надії не справдилися. Я прокляв усе це. Я хотів жінки, котра б хотіла мене і хотіла отого.