Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Однак коли ви з'їхали вниз, до покрученого й покривленого серця міста, і повернули за церкву, там ви опинялися в світі двохсотлітньої давнини, на кривих вуличках, де стояли «Чатерлей армз» і стара аптека; з цих вуличок колись вела дорога у вільний дикий світ замків та статечно дрімаючих будинків.

Та на розі поліцейський підняв руку, і три вантажівки з залізом прокотилися повз них, стрясаючи стару нещасну церкву. І тільки тоді, коли вантажівки проїхали, він зміг відсалютувати її світлості.

Отак воно тепер. Уздовж старовинної кривої міської вулиці, облямовуючи дорогу, збилися докупи старі, почорнілі шахтарські хати. А зразу за ними починалися і заповнювані долину новіші ряди досить великих будинків: домівки новоприбулих робітників. І ще далі, на розлогих горбах, де височіли замки, дим змішувався з парою, і латка за латкою грубої червонястої цегли відзначала новіші поселення шахтарів, часом вони були у видолинках, часом жахливо потворні — вирізнялися на схилах. Між ними, всередині стояли пошматовані залишки старої Англії екіпажів і котеджів, навіть Англії Робін Ґуда, де шахтарі у вільний від роботи час блукали, намагаючись дати волю своїм пригніченим спортивним інстинктам.

Англія, моя Англія! Але котра з них моя Англія? Родові маєтки Англії добре виглядають на фотографіях і створюють ілюзію зв'язку з єлизаветинцями. Тут стоять красиві старі кам'яниці часів доброї королеви Анни і Тома Джонса [23] Том Джонс — герой роману Генрі Філдінґа (1707–1754) «Історія Тома Джонса, знайди» (1749). . Давно не золочена облізла ліпнина почорніла від сажі. Один за одним, як і родові маєтки, вони порожніли. Тепер їх зносили. Що ж до котеджів Англії — ось вони, велике скупчення цегляних помешкань на тлі похмурого краєвиду.

Тепер щезають родові маєтки, руйнують георгіанські кам'яниці. Навіть у цю хвилину, коли Коні проїжджала тут машиною, розбирали Фрічлі, чудовий старий георгіанський маєток. Він був у чудовому стані, до війни тут провадили вишукане життя Везерлеї. Але тепер він виявився надто великим, надто дорогим, а околиці стали надто невідповідними. Дворянство виїжджало в приємніші місця, де можна було витрачати гроші і не бачити, звідки вони беруться.

Це — історія. Одна Англія знищувала іншу. Копальні збагатили маєтки. Тепер вони нищили їх так, як уже знищили котеджі. Індустріальна Англія нищила аграрну. Одна сутність нищила іншу. Нова Англія нищила стару. А спадкоємність виявлялася не органічною, а механічною.

Належачи до класу, що жив у дозвіллі, Коні дорожила залишками старої Англії.

Проминули роки, поки вона збагнула, що її справді знищила ця жахлива нова й потворна Англія, і знищення триватиме, доки не стане повним. Немає Фрічлі, немає Іствуда, доживало свій вік Шіплі, улюблене Шіплі сквайра Вінтера.

Коні на хвильку заїхала в Шіплі. З тилу паркові ворота виходили прямо на перехрестя залізничних колій, а сама копальня Шіплі визирала зразу з-за дерев. Ворота стояли відчинені — через парк пролягала пряма дорога, якою користувалися шахтарі. Вони тинялися парком.

Машина проїхала повз декоративні ставки, в які шахтарі кидали газети, і повернула на прямий під'їзд до будинку. Він стояв збоку, на підвищенні, дуже мила штукатурена споруда середини вісімнадцятого століття. Гарна тисова алея вела до ще старішого будинку, і весь маєток безтурботно розлігся і, здавалося, бадьоро підморгував своїми георгіанськими вікнами. За ним починалися пречудові сади.

Тутешній інтер'єр подобався Коні набагато більше, ніж інтер'єр Реґбі. Він був значно легший, живіший, тонший і елеґантніший. Кімнати обшиті панелями з кремовим малюнком, стелі оздоблені позолотою, все було у вишуканому порядку, і всі меблі, незважаючи на витрати, бездоганні. Навіть коридори милували око — ледь вигнуті, вони здавалися просторими й сповненими життя.

Леслі Вінтер жив сам. Він обожнював свій дім. Але до його парку підступало аж три його власні копальні. Він вважав себе щедрою людиною. Мало не запрошував шахтарів до свого парку. Хіба не шахтарі збагатили його!

Отже, коли йому зустрічалися гурти роботяг, які блукали навколо його декоративних ставків, не на приватній частині парку, ні, там він установив кордон, — він, бувало, говорив: «Шахтарі, можливо, не такі декоративні, як олені, але значно прибутковіші».

Та це було в золотий — у грошовому розумінні, — останній період царювання королеви Вікторії. Тоді шахтарів називали «добрим робочим людом».