Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Діти від таких чоловіків. О Боже! О Боже!

Однак Мелорз походить від такого батька. Не зовсім. Сорок років змінили, разюче змінили чоловіків. Залізо й вугілля глибоко роз'їли їхні тіла й душі.

Втілена потворність, однак жива! Що з них усіх вийде? Можливо, коли вичерпається вугілля, вони знову зникнуть з лиця землі. Вони прийшли з нізвідки тисячами, коли їх закликало вугілля. Можливо, вони просто моторошна фауна вугільних пластів. Істоти іншої дійсності, вони елементарні частини вугілля, подібно до того, як робітники-металісти стали елементами заліза. Не люди, а душі вугілля, заліза й глини. Фауна елементів — вуглецю, заліза, кремнію — елементарні частки. Мабуть, вони запозичили моторошну, нелюдську красу мінералів, глянець вугілля, вагу, голубизну й опірність заліза, прозорість скла. Елементарні істоти — моторошні й спотворені — мінерального світу! Вони належать вугіллю, залізу, глині, як риба належить морю і хробаки — мертвому дереву. Душа мінерального розпаду!

Коні з радістю вернулася додому, щоб сховати голову в пісок. Вона навіть радісно базікала з Кліфордом. Адже її страх перед шахтарськими й залізними центральними графствами породив дивне відчуття, яке заполонило її всю, немов інфлюенца.

— Звичайно, довелося випити чаю в крамниці міс Бентлі, — сказала вона.

— Справді! Вінтер пригостив би тебе чаєм.

— О, так, але я не посміла розчаровувати міс Бентлі.

Міс Бентлі була зблякла стара діва з досить великим носом і романтичною вдачею, а чаєм пригощала з уважною настирністю, гідною жертвоприношення.

— Вона про мене питала? — поцікавився Кліфорд.

— Звичайно! «Можна довідатися у вашої світлості, як почувається сер Кліфорд?» Думаю, вона ставить тебе навіть вище за сестру Кейвел!

— І ти, мабуть, сказала, що я процвітаю!

— Так! І вона була в такому захваті, ніби почула, що тобі відкрилися небеса. Я сказала, щоб вона відвідала тебе, якщо їй коли-небудь доведеться приїжджати в Тевершел.

— Мене? Навіщо? Відвідати мене?

— Ну, чому ж, Кліфорде. Не можна приймати таке обожнювання без якоїсь відповіді. В її очах святий Георгій Змієборець ніщо в порівнянні з тобою.

— І ти думаєш, вона приїде?

— О, вона почервоніла і на якусь мить стала така гарна, бідолаха! Чому чоловіки не одружуються з жінками, які б по-справжньому їх обожнювали?

— Жінки починають обожнювати надто пізно. І вона пообіцяла приїхати?

— О! — Коні наслідувала задихану міс Бентлі: — «Ваша світлість, якщо я тільки коли-небудь наважусь насмілитися!»

— «Наважусь насмілитися»! Який абсурд! Та я молитиму Бога, щоб цього не сталося. А як її чай?

— О, ліптонівський, дуже міцний! Але, Кліфорде, чи розумієш ти, що для міс Бентлі і багатьох їй подібних, ти — «Roman de la rose» [24] «Роман про Троянду » — французька куртуазна поезія XIII століття. .

— Навіть у такому разі мене це не тішить. — Вони зберігають, мов скарб, кожну твою фотографію з ілюстрованих газет і, можливо, навіть моляться за тебе щоночі. Це чудово.

Вона пішла нагору перевдягатися. Того вечора він сказав їй:

— Ти дійсно вважаєш, що в шлюбі є щось вічне, правда?

Вона глянула на нього.

— Але ж, Кліфорде, твоя вічність нагадує віко чи довгий, довгий ланцюг, що тягнеться за людиною, хоч як далеко вона заходить.

Він подивився на неї збентежено.

— Я маю на увазі те, — сказав він, — що ти поїдеш до Венеції не в надії на якусь любовну пригоду, яку зможеш сприйняти au grand sériux [25] Дуже серйозно ( фр. ). , правда?

— Любовна пригода в Венеції au grand sériux? Ні, запевняю тебе! Я ніколи не сприйматиму любовну пригоду в Венеції більш, ніж au trés petit sériux [26] Дуже несерйозно ( фр. ). .

Вона говорила з дивною зневагою. Він насупив брови, глянувши на неї.

На ранок, спустившись униз, вона побачила, що за дверима Кліфордової кімнати сиділа й тихо скавчала Флосі, лісникова собака.

— О, Флосі! — лагідно мовила вона. — Що ти тут робиш?

І вона тихенько відчинила Кліфордові двері. Кліфорд сидів на ліжку, відсунувши вбік підставку з друкарською машинкою, а лісник стояв навитяжку коло ліжка. Флосі забігла до кімнати. Легким рухом голови й очей Мелорз наказав їй знову забиратися за двері, і вона вискочила геть.

— О, доброго ранку, Кліфорде! — сказала Коні. — Я не знала, що ти зайнятий. — Тоді підвела погляд на лісника й привіталася. Він пробурмотів щось у відповідь і подивився ніби крізь неї. Та вона відчула, як від самої його присутності її торкнувся струмінь пристрасті.