Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Вінтер виголосив колись цю напіввибачливу промову своєму гостеві, тодішньому принцу Велському. А принц відповів своїм гортанним голосом:

— Ви маєте цілковиту рацію. Якби коло Сендрінґему знайшли вугілля, я б відкрив копальню на газонах і вважав би це першокласним природним садівництвом. О, за таку ціну я з радістю проміняю козуль на шахтарів. Я чув, що ваші люди — добрі люди.

Що ж, принц, мабуть, перебільшував красу грошей і блага індустріалізації.

Однак принц став королем, король помер, і тепер правив інший король, головна функція якого, здавалося, полягала в тому, щоб відкривати безплатні їдальні для бідних.

А добрий робочий люд поступово оточував Шіплі. Нові селища шахтарів наступали на парк, і сквайр поступово відчув, що їхнє населення ставиться до нього вороже. Виявляючи доброзичливість, хоч і зверхню, він звик почуватися господарем свого маєтку і своїх шахт. Тепер з неухильним поширенням нового духу його якимось чином відсунули вбік. Він наче став стороннім. Тут не було помилки. Копальні, промисловість мали власну волю, і ця воля спрямовувалася проти господаря-джентльмена. До цієї волі прилучилися всі шахтарі, й опиратися їй ставало важко. Вона або викидала тебе геть з насидженого місця, або навіть із життя.

Сквайр Вінтер, солдат, вистояв. Та йому вже не кортіло прогулятись у парку по обіді. Він майже замкнувся в чотирьох стінах. Одного разу простоволосий, у лакованих шкіряних черевиках і пурпурових шовкових шкарпетках він проводив Коні до воріт, розмовляючи з нею притаманною йому вишуканою мовою, забарвленою гумором. Та коли довелося проходити повз невелику групу шахтарів, котрі стояли, мовчки, без жодного слова, втупившись у них, Коні відчула, як цей сухорлявий, добре вихований старий чоловік зіщулився, немов граціозна антилопа, яка щулиться в клітці під вульґарним поглядом. Шахтарі нічого не мали проти нього особисто, зовсім ні. Та вони дихали на нього холодним духом, виштовхували його. А в душі їхній таїлася глибока неприязнь. Вони «працювали на нього». І своєю бридкою зовнішністю вони наче осуджували його елегантність, чепурність, культурність. Хто він такий! Вони осуджували різницю між ним і собою.

І десь у глибинах свого англійського серця, будучи великою мірою солдатом, він вірив, що вони справедливо осуджують цю різниці. Йому й самому було трохи ніяково за всі свої переваги. Однак він репрезентував систему і не хотів, щоб його виштовхували.

Хіба що його виштовхне смерть. Вона прийшла до нього зненацька, невдовзі після візиту Коні. І він не забув про Кліфорда у своєму заповіті.

Спадкоємці негайно звеліли розібрати Шіплі. Його утримання коштувало надто дорого. Ніхто тут жити не збирався. Тому будинок знесли. Тисову алею зрубали. Парк теж вирубали й розбили на ділянки. Він був надто близько від Атвейта. На лисому пустирі ще однієї нічийної землі пролягли новенькі вулички з такими потрібними особняками на дві родини! Маєток Шіплі-хол!

Це сталося через рік після останнього візиту Коні. От стоїть Шіплі-хол, ряди червоних цегляних «особняків» на дві родини на нових вулицях. Важко навіть уявити, що дванадцять місяців тому тут ще височіла кам'яниця, оздоблена ліпниною.

Ось вона, остання стадія мальовничого садівництва короля Едварда з декоративною вугільною шахтою на газоні.

Одна Англія знищує іншу. Англія сквайрів Вінтерів і Реґбі-холів відійшла, померла. Та знищення ще не було остаточним.

Що прийде після цього? Коні й гадки не мала. Вона тільки бачила, як нові цегляні вулиці наповзали на поля, як нові споруди піднімалися над копальнями, бачила нових дівчат у шовкових панчохах, нових шахтарських хлопців, які марнують час у «Пелі» чи «Велфеарі». Молодша ґенерація не мала жодного уявлення про стару Англію. Існувала прогалина в духовній спадкоємності, майже американська, хоча насправді індустріальна. Що далі?

Коні завжди відчувала, що далі нема нічого. Вона хотіла заховати голову в пісок чи принаймні на грудях живого чоловіка.

Світ такий складний, незрозумілий і страшний! Простих людей так багато, і вони справді такі жахливі. Так вона думала дорогою додому, спостерігаючи, як з копалень бредуть шахтарі, сіро-чорні від пилюки, спотворені, зігнуті, важко човгаючи підкованими залізом черевиками. Сірі обличчя, випуклі білки очей, шиї, зіщулені від низьких стель шахти, безформні плечі. Чоловіки! Чоловіки! На жаль, по-своєму терплячі й добрі люди. З іншого боку — неіснуючі. Щось таке, що має бути в чоловіку, з них викорінено і вбито. І все ж це чоловіки. Вони зачинають дітей. Жахлива, жахлива думка! Вони добрі й сердечні. Та вони лише половина, тільки сіра половина людської істоти. Проте «добрі». Та й це доброта тільки цих половин. Можна припустити, що мертве колись у них оживе! Та ні, надто страшно думати про таке. Коні боялася робітничої маси. Вона видавалася їй такою страшною. Життя, цілком позбавлене краси, позбавлене почуттів, завжди «в шахті».