Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Я тобі завадила, Кліфорде? — запитала Коні. — Пробач.

— Ні, тут справа дріб'язкова.

Вона знову вислизнула з кімнати і піднялася нагору у блакитний будуар другого поверху. Сіла біля вікна і бачила, як знічений він спускається дорогою своєю дивною тихою ходою. У ньому відчувалася спокійна гідність, холодна гордість, навіть якась тендітність. Наймит! Один із Кліфордових наймитів! «Тут не в планетах річ. А в нас самих, у наших звичках рабських» [27] В. Шекспір. «Юлій Цезар» (дія 1, сцена 2). Переклад В. Мисика. . І в нього рабські звички? Так? Що він думає про неї?

Був сонячний день, Коні працювала в саду, і їй допомагала місіс Болтон. Як не дивно, дві жінки зблизилися в одному з незбагненних припливів і відпливів взаємної симпатії, що виникає між людьми. Кілочками вони позначили ямки для гвоздик і садили розсаду. Обом подобалася ця справа, Коні відчувала особливу насолоду, вкладаючи ніжне коріння молодих рослин у чорний вогкий ґрунт, наче вмощуючи їх у колиску. Цього весняного ранку вона так само відчувала трепет своєї утроби, ніби її торкнулося й ощасливило сонце.

— Багато років минуло, як ви втратили чоловіка? — запитала вона місіс Болтон, беручи чергову рослинку і вкладаючи її в ямку.

— Двадцять три! — сказала місіс Болтон, акуратно розділяючи орлики на окремі саджанці. — Двадцять три роки, як його принесли додому.

Серце в Коні стрепенулося від цієї жахливої останньої фрази: «Принесли додому».

— Як ви думаєте, чому його вбило? — напитала вона. — Він був з вами щасливий?

Так тільки жінка могла запитати жінку. Місіс Болтон відгорнула пасмо волосся з обличчя тильною стороною долоні.

— Не знаю, моя леді! Він був не з тих, що миряться зі станом речей, він ніколи не йшов за гуртом. І він ні за що на світі не ховав би голови. Його вбила свого роду впертість. Розумієте, він ніколи по-справжньому не переймався. Я списую це на шахту. Йому ніяк не треба було йти в шахту. Але його, ще коли він був хлопцем, примусив спуститися наниз батько, а тоді, коли тобі вже за двадцять, не так-то й легко піднятися.

— Він говорив, що ненавидить роботу?

— О, ні! Ніколи! Він ніколи не говорив, ніби щось ненавидить. Просто міни корчив. Він був з тих, що не переймаються, як оті хлопці, котрі так весело пішли на війну й одразу ж загинули. Не те, щоб легковажний. Просто не переймався. Я, бувало, казала йому: «Ти нічим і ніким не переймаєшся!» Але ж він переймався! Як нерухомо він сидів, коли народилася моя перша дитина, яким фатальним поглядом дивився на мене, коли все скінчилося! Мені було погано, та довелося заспокоювати його. «Все гаразд, хлопче, все гаразд, нормально!» — говорила я йому. І він глянув на мене і так смішно усміхнувся. Так нічого й не сказав. Та думаю, після того ночами він не мав від мене жодної насолоди, він не міг по-справжньому розслабитися. Я, бувало, казала йому: «О, давай кінчай, хлопче!» Часом я говорила з ним не дуже пристойно. І він нічого не відповідав. Та не давав собі волі, а може, не міг. Він не хотів, щоб я ще мала дітей. Я завжди звинувачувала його матір, яка під час пологів пустила його до кімнати. Він не мав права там бути. Мужчини так вміють усе роздувати.

— І сильно переживав? — запитала Коні здивовано.

— Аякже, такі, як він, не сприймають весь цей біль як природний. І це зіпсувало йому насолоду в його уявленні про подружнє життя. Я сказала йому: «Якщо я не переймаюся, то чому ж тобі перейматися? Це моя справа!» Але він тільки й відповів: «Це неправильно!»

— Можливо, він був надто чутливим, — сказала Коні.

— Саме так! Коли пізнаєш чоловіків, вони виявляються чутливими не там, де треба. І я впевнена, підсвідомо він ненавидів шахту, просто ненавидів. Він здавався таким спокійним, коли помер, немовби звільнився. Він був такий миловидний хлопець. Його вигляд розбив моє серце — він лежав такий спокійний і чистий, ніби хотів померти. О, це розбило моє серце, правда. Але то була шахта.

Вона пустила гірку сльозу, Коні заплакала. Стояв теплий весняний день з пахощами землі і жовтих квітів, все наливалося соком, а сад завмер, по вінця налившися сонцем.

— Мабуть, це було жахливо пережити! — сказала Коні.

— О, моя леді! Спочатку я не могла збагнути. Я тільки й говорила: «О мій хлопчику, за що ти мене хочеш покинути?» Так я голосила. Проте я відчула, що він повернеться.

— Але ж він не хотів вас покинути, — сказала Коні.

— О, ні, моя леді! Це я так по-дурному голосила. І я стала чекати на нього. Особливо ночами. Я прокидалася й думала: «Чому його немає тут зі мною?» Здавалося, моє серце не вірило, що його нема. Я просто відчувала, що мусить вернутися і поговорити зі мною, щоб я відчула його коло себе. Я більше ні чого не хотіла, тільки відчути його тепло коло себе. І я пережила тисячі ударів, доки зрозуміла, що він не вернеться; на це пішли роки.