Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Однак Мелорз походить звідси… Так, але він далекий від цього, як і вона сама. Навіть у ньому не залишилося почуття братства. Воно вмерло. Братство вмерло. І все це породжувало лиш почуття самотності й безнадії. І це була Англія, більша частина Англії. Коні знала про це, адже їхала з самого її осереддя.

Машина піднімалась у Стекс Ґейт. Дощ ущухав, і в повітрі з'явився дивний прозорий травневий серпанок. Земля котилася навсібіч довгими хвилями, на південь — Пік, на схід — Менсфілд і Нотінґем. Коні їхала на південь.

Коли піднялися на вершину, зліва на пагорбі над хвилястою землею вона могла побачити тьмяну споруду замку Версоп. Він був темно-сірий, до його підніжжя приліпилися червонясті новенькі будиночки шахтарів, а нижче темний дим і біла пара клубочилися з великої копальні, котра за рік приносила стільки-то тисяч фунтів у кишені герцога та інших власників акцій. Від могутнього старовинного замку зосталися руїни, однак його обриси вирізнялися на тлі низького видноколу й чорних і білих плюмажів, котрі майоріли нижче у вологому повітрі.

Поворот, і вони піднялися до самого Стекс Ґейта. Якщо подивитися з шосе, Стекс Ґейт здавався просто гігантським пишним новим готелем «Конінґсбі армз»; червоний, білий і позолочений, він стояв у суворій самотності обіч траси. Та придивившись, зліва можна побачити ряди гарних «модерних» будинків, які спускалися вниз, немов хтось розклав доміно, з галявинками і садками, дивне доміно, розігране на здивованій землі таємними майстрами. А за цими житловими будинками здіймалися страхітливі будівлі справді сучасної копальні, хімічних цехів і якихось довгих величезних галерей ще не бачених обрисів. Гори руди і шурф самої копальні губилися між гігантськими новими спорудами. А напроти застигли кубики доміно, наче в якомусь вічному подиві і в чеканні гри.

Це — Стекс Ґейт, нова на лиці землі, повоєнна поява. Однак — про це не знала навіть Коні — на милю нижче від готелю лежав старий Стекс Ґейт з маленькою старою копальнею, з почорнілими цегляними будинками, з однією чи двома церковками, однією чи двома крамничками, з однією чи двома пивничками.

Але цю старовину можна було не брати до уваги. З нових цехів нагорі піднімався густий хвіст диму й пари, тепер це був Стекс Ґейт, без церкви, без пивничок, навіть без крамниць. Тільки великі «заводи», сучасна Олімпія, храм усіх богів, потім зразкові помешкання, потім готель. Готель насправді був не чим іншим, як шахтарським шинком, хоч і виглядав першокласно.

Це нове поселення з'явилося на лиці землі після того, як Коні приїхала до Реґбі, і зразкові помешкання заселилися приїжджими звідусіль людцями, які, окрім інших своїх справ, ще й полювали на Кліфордових кроликів.

Машина їхала вершиною пагорба, а навколо хвилями брижилося їхнє графство. Графство: колись воно було гордим, панським графством. Попереду замаячіла, немов зависаючи над виступом горизонту суцільними вікнами без стін, висока красива споруда Чедвік-холу, одна з найвідоміших будівель єлизаветинської доби. Шляхетно й самотньо вона височіла над великим парком, старомодна, забута. За нею доглядали, але як за музеєм. «Гляньте, як панували наші предки!»

Це минуле. Сучасне лежало внизу. Один Бог знає, де лежало майбутнє. Машина завертала між маленькими почорнілими котеджами шахтарів, щоб спуститися в Атвейт. Атвейт цього вологого дня посилав угору, кудись туди, де мав бути Бог, цілий серпантин диму й пари. Розташований унизу, в долині, Атвейт з усіма своїми залізними нитками колій, які тяглися звідси до Шефілду, з вугільними копальнями і сталеливарними заводами, що їх довгі труби вивергали дим і випромінювали сяйво, з патетичним штопором маленького шпилю над церквою, що, проколюючи дими, здавалося, от-от завалиться, завжди справляв на Коні дивне враження. Це було старовинне базарне місто, центр долини. Один з головних заїжджих дворів називався «Чатерлей армз». Там, в Атвейті, Реґбі знали як Реґбі, так ніби це місцевість, а не просто будинок, як здавалося чужинцям. Реґбі-хол коло Тевершела, Реґбі — «гніздо».

Почорнілі котеджі шахтарів стояли над тротуарами з безпосередністю шахтарських халуп столітньої давнини. Вони вишикувалися довжелезним рядом. Дорога стала вулицею, і, в'їжджаючи в неї, ви поступово забували відкриту горбисту місцевість, де й досі домінували замки та великі будинки, хоч домінували як привиди. Тепер під вами була плутанина голих залізничних колій, а ливарні та інші цехи піднімалися навколо так високо, що виднілися тільки стіни. І залізо брязкало з гуркотливим відлунням, і великі вантажівки стрясали землю, і верещали свистки.