Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Вони обговорювали копальні. Кліфорд висловив ідею, що вугілля, навіть низької якості, можна переробити на тверде концентроване паливо, котре горітиме при великих температурах, підживлене вологим підкисленим повітрям і при досить високому тискові. Давно помітили, що коли дме сильний вологий вітер, край шурфу горить дуже швидко, майже не дає полум'я і після цього залишається не зернистий рожевий ґравій, а попіл, зовсім, як борошно.

— А де взяти добрі механізми, щоб робити ваше паливо? — запитав Вінтер.

— Виготовлю їх сам. І сам застосовуватиму своє паливо. І продаватиму електрику. Впевнений, мені вдасться.

— Якщо вам вдасться, тоді чудово, чудово, мій любий хлопче! Хо! Чудово! Якщо зможу чим прислужитися, то з радістю. Боюсь, я трохи відстав від часу, і мої копальні так само. Та хто знає, можливо, коли я відійду, прийдуть такі люди, як ви. Чудово! Тоді можна буде знову всіх найняти, і вам не доведеться продавати вугілля чи шукати на нього покупця. Чудова ідея, сподіваюся, вона принесе успіх. Якби в мене були сини, у них, безумовно, з'явилися б якісь сучасні ідеї щодо Шіплі. Безумовно! Між іншим, дорогий хлопче, чи мають якісь підстави чутки про те, що ми можемо сподіватися на спадкоємця для Реґбі?

— Є такі чутки? — запитав Кліфорд.

— Ну, дорогий хлопче, мене про це питав Маршал з Філінґвуду, це все, що я можу сказати про чутки. Звичайно, я нізащо б їх не повторював, якби не було підстав.

— Знаєте, сер, — промовив Кліфорд ніяково, але з дивними пломенистими очима, — надія є. Надія є.

Вінтер пройшов через кімнату і стиснув Кліфордові руку.

— Мій дорогий хлопчику, мій дорогий юначе, якби ви знали, що означають для мене ці слова! Почути, що ви працюєте з надією на сина, що ви знову можете найняти всіх людей Тевершела. О мій хлопчику, підтримати рівень нації і дати роботу кожному, хто прагне працювати!..

Старий справді розчулився.

Наступного дня Коні ставила високі жовті тюльпани у скляну вазу.

— Знаєш, Коні, — сказав Кліфорд, — пішли чутки, ніби ти збираєшся народити для Реґбі сина й спадкоємця?

Коні заклякла від жаху, однак стояла, незворушно поправляючи квіти.

— Та що ти! — сказала вона. — Це жарт? Або зумисний наклеп?

Перед тим, як відповісти, він зам'явся.

— Сподіваюся, ні. Сподіваюся, це пророцтво.

Коні продовжувала розправляти квіти.

— Сьогодні вранці я отримала листа від батька, — сказала вона. — Він запитує, чи мені відомо, що він прийняв запрошення сера Александера Купера, щоб я провела липень і серпень на віллі Есмеральда у Венеції.

— Липень і серпень? — сказав Кліфорд.

— О, звичайно, я не буду там стільки. Ти справді не хочеш поїхати?

— Я не збираюся за кордон, — відповів Кліфорд чітко.

Вона поставила квіти на вікно.

— Ти не проти, коли я поїду? — запитала вона. — Ти ж знаєш, я обіцяла поїхати цього літа.

— На скільки ти збираєшся?

— Мабуть, на три тижні.

Якийсь час стояла мовчанка.

— Добре, — сказав Кліфорд повільно й трохи похмуро. — Думаю, три тижні я витримаю, якщо матиму цілковиту певність, що ти захочеш вернутися назад.

— Я захочу вернутися назад, — сказала вона із спокійною простотою, сповненою переконаності. Вона подумала про іншого чоловіка.

Кліфорд відчув її переконаність і якось повірив їй, повірив, ніби йшлося про нього. Він одразу ожив, повеселішав.

— У такому разі, — сказав він, — гадаю, все буде гаразд. Правда?

— Гадаю, так — сказала вона.

— Зміна тобі піде на користь?

Вона підвела на нього свої холодні голубі очі.

— Хотілось би знову побачити Венецію, — сказала вона, — покупатися в лагуні коло одного з кам'янистих острівців. Але, знаєш, я ненавиджу Лідо [21] Лідо — острів, на якому розташований центр Венеції. ! І дуже сумніваюся, щоб мені сподобалися сер Александер Купер і леді Купер. Але якщо там буде Гілда і ми матимемо свою Гондолу, так, тоді буде досить мило. Я б так хотіла, щоб ти поїхав.

Вона говорила щиро. Вона б дуже хотіла хоч так його ощасливити.

— А як мені бути з Gare du Nord [22] Північний вокзал ( фр. ) , з причалами Кале!

— А чому ні? Я бачила, як інвалідів війни переносили в маленьких кріслах. До того ж ми б їхали всю дорогу на машині.

— Довелося б узяти двох чоловіків.

— О, ні. Ми б упоралися з Філдом. Там завжди можна знайти ще одного слугу.

Але Кліфорд похитав головою.

— Не цього року, люба! Не цього року! Можливо, я спробую наступного року.

Вона вийшла похмура. Наступного року. Що принесе наступний рік? Їй самій насправді не дуже-то й хотілося до Венеції саме тепер, коли з'явився інший чоловік. Та вона їхала, немовби для порядку, а також тому, щоб у разі народження дитини Кліфорд подумав, ніби вона мала коханця у Венеції.