Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Рішення не було. Він міг тільки податися в Америку, спробувати все спочатку. У долар він зовсім не вірив. Але, можливо, можливо, там існує щось інше.

Він не міг спати, навіть не лягав у ліжко. Просидівши, заціпенілий від гірких думок, до півночі, він раптом скочив зі стільця і схопив плащ і рушницю.

— Ходімо, песику, — сказав він собаці. — Краще нам погуляти.

Ніч стояла зоряна, але без місяця. Повільно, пильно, нечутно й крадькома він почав свій обхід. Єдине, що загрожувало дичині — це пастки на кроликів; їх на мергейській стороні ставили шахтарі, власне шахтарі зі Стекс Ґейта. Та була пора приплоду, і в цей час навіть шахтарі відчували до звіра якусь повагу. Однак безшумний обхід у пошуках браконьєрів заспокоїв його нерви і відволік від власних думок.

Так, повільно й уважно обійшовши кордони — а довжина їх сягала майже п'ять миль, він утомився. Піднявся на вершину пагорба й подивився вгору. Жодних звуків, за винятком тихого шереху в копальні Стекс Гейт, яка ніколи не зупинялася; і жодних вогнів, за винятком рядів яскравих електричних ламп коло цехів. Світ спав у темряві й кіптяві. Було о пів на третю. Та навіть уві сні світ залишався неспокійним, жорстоким, здригався від гуркоту поїзда чи якоїсь великої вантажівки на дорозі, чи зблискував рожевою блискавкою з печей. Це був світ заліза й вугілля, жорстокості заліза й диму вугілля і нескінченної, нескінченної жадоби, на якій усе це трималося. Тільки жадоба, жадоба ворушилася уві сні.

Від холоду він закашлявся. З-за пагорба дув приємний холодний вітер. Він подумав про жінку. Цієї хвилини він віддав би все, що має чи навіть матиме, за те, щоб охопити руками її тепле тіло, щоб закутатися з нею разом однією ковдрою й заснути. Усі надії вічності і всі здобутки минулого він віддав би, щоб мати її зараз, щоб тепло загорнутися з нею в одну ковдру і спати, тільки спати. Здавалося, єдиною потребою став сон з цією жінкою в його обіймах.

Він пішов до хатини, вкрився ковдрою і ліг спати на підлогу. Та не заснув, змерз. Крім того, він болісно відчував недовершеність своєї натури. Він болісно відчував недовершеність своєї ідеї самотності. Він хотів її, хотів торкнутися до неї, міцно притиснути до себе в мить довершеності й спочинку.

Він знову підвівся і вийшов, цього разу попрямувавши до паркової хвіртки, тоді повільно стежкою до будинку. Була майже четверта година, все ще ясно й холодно, хоча без проблиску ранкової зорі. Він так звик до темряви, що добре бачив усе навколо. Повільно, повільно великий дім притягав його, мов магнітом. Він хотів бути близько до неї. Це було не жадання, зовсім ні. Це було болісне відчуття недовершеної самотності, яке вимагало охопити руками цю мовчазну жінку. Можливо, він знайде її. Можливо, навіть зможе викликати її до себе чи якось до неї пробратися. Адже потреба була нагальною.

Повільно, мовчки він піднявся схилом до будинку. Обійшов могутні дерева, що росли на вершині горба, й опинився на дорозі, котра гігантською петлею огинала ромбоподібний газон напроти входу. Він уже майже бачив два прекрасні буки, що стояли напроти дому на великому ромбі рівної трави, бовваніючи на тлі темного небосхилу.

Ось і будинок, низький, довгий і похмурий, і тільки одне вікно світиться на першому поверсі, в кімнаті сера Кліфорда. Та в якій кімнаті вона, та жінка, яка тримає інший кінець тонкої ниточки, що тягне його так нещадно, цього він не знав.

Він підійшов трохи ближче, рушниця в руках, і застиг на дорозі, спостерігаючи за будинком. Можливо, навіть зараз він зможе знайти її, якось пробратися до неї. Будинок не неприступний: у ньому заговорив істинний шахтар. Чому не пробратися до неї?

Він стояв непорушно, чекаючи, а тим часом за ним легко й непомітно блідло світанкове небо. Він помітив, як світло в будинку згасло. Та він не помітив, як до вікна підійшла місіс Болтон; вона відсунула стару штору з темно-голубого шовку і стояла в темній кімнаті, вдивляючись у напівтемряву нового дня й чекаючи сподіваного світанку, аби Кліфорд пересвідчився, що вже розвидняється. Адже коли він мав певність, що розвидняється, тоді засинав майже одразу.

Вона стояла коло вікна в чеканні, майже сліпа від дрімоти. І так стоячи, вона здригнулася, мало не скрикнула. Адже там на дорозі був якийсь чоловік, темна постать у сутінках. Вона болісно розбуркалася й стежила без жодного звуку, щоб не потривожити сера Кліфорда.

Світло дня зашаруділо лісом, а темна постать, здавалося, зменшувалася й вирізнялася. Вона роздивилася рушницю, гетри і бахматий жилет — здається, це Олівер Мелорз, лісник. Так, навколо щось винюхує пес, немов тінь, чекаючи на нього!