Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Сучасний світ тільки вульґаризував емоції людини, давши їй свободу. Ми потребуємо саме класичного контролю.

— Так, — повільно промовила вона, думаючи про його бездумне обличчя, коли він слухає сповнений ідіотських емоцій голос радіо. — Люди роблять вигляд, що мають емоції, а насправді не відчувають нічого. Мабуть, це означає романтичність.

— Саме так! — сказав він.

По суті, він утомився. Цей вечір утомив його. Краще було йому залишитися із своїми технічними книжками, чи з управляючим шахти, чи послухати радіо.

Зайшла місіс Болтон з двома чашками солодкого молока — для Кліфорда, аби він краще засинав, і для Коні — щоб вона знову набрала ваги. Чашка молока перед сном стала щоденним звичаєм, який місіс Болтон запровадила.

Випивши свою чашку, Коні була рада піти, вдячна, що їй не треба вкладати Кліфорда спати. Вона взяла його чашку, поклала на тацю, потім узяла тацю, щоб винести її з кімнати.

— На добраніч, Кліфорде! Спи міцно! Від Расіна хилить на сон. На добраніч!

Її наче понесло до дверей. Вона пішла, не поцілувавши його на ніч. Він стежив за нею колючими холодними очима. Отак! Вона навіть не поцілувала його на ніч, після того, як він цілий вечір читав їй. Скільки в ній черствості! Навіть якщо цей поцілунок просто формальність, саме на таких формальностях тримається життя. Вона справжня більшовичка. У неї більшовицькі інстинкти. Він холодно й люто глипнув на двері, в які вона вийшла. Лють!

І знову його охопив жах ночі. Він став клубком нервів, і коли не підбадьорював себе роботою, що сповнювала енергією, і коли не слухав радіо і ставав цілком нейтральним, тоді його переслідувала тривога і відчуття загрозливої порожнечі. Він боявся. І Коні, якби хотіла, могла відігнати від нього страх. Та цілком очевидно, вона не хотіла, не хотіла. Вона черства, холодна й черства до всього того, що він зробив для неї. Він віддав їй своє життя, а вона до нього черства. Вона хоче жити тільки для себе. «Пані любить свої бажання».

Тепер вона одержима дитиною. До того ж хоче, щоб це була її власна дитина, тільки її, а не його!

Кліфорд мав таким здоровий вигляд. Його обличчя виглядало таким виплеканим і рум'яним, плечі були широкі й міцні, груди дихали глибоко, він набрав ваги. Однак він боявся смерті. Здавалося, до нього підступала жахлива порожнеча, пустота, і в цій пустоті загине його енергія. Без енергії він часом почувався мертвим, справді мертвим.

Отож його трохи випуклі бліді очі мали дивний погляд, потайний і трохи жорстокий, холодний і водночас майже зухвалий. Це був дуже дивний погляд, цей погляд зухвалості, так наче він торжествує над життям, попри саме життя. «Хто спізнав таємниці волі… адже вона може перемагати навіть ангелів…»

Але жахом для нього стали ночі, коли він не міг заснути. Тоді було справді моторошно, коли з усіх боків на нього тиснула руйнація. Тоді існувати, не маючи жодного життя, ставало дико: існування вночі, без життя.

Але тепер він міг дзвіночком викликати місіс Болтон. І вона завжди приходила. Це неймовірно заспокоювало. Вона приходила в халаті, волосся заплетене в косу, дивовижно схожа на дівчину, хоча коричнева коса переплетена сірим. Вона готувала йому каву чи ромашковий чай і грала з ним партію в шахи чи в пікет. Вона володіла дивовижною жіночою здатністю доволі добре грати в шахи, навіть коли на три чверті дрімала, досить добре, щоб у неї було приємно вигравати. Так у тихій інтимності ночі вони сиділи, або вона сиділа, а він лежав на ліжку, під самотнім світлом настільної лампи, вона майже повита сном, він майже повитий якимось страхом, і вони грали, грали разом, по тому випивали разом по чашці кави з печивом, майже не розмовляючи, в тиші ночі, однак заспокоюючи одне одного.

А цієї ночі вона гадала про те, хто є коханець леді Чатерлей. І вона думала про свого власного Теда, який давно загинув, однак так і не помер для неї. І коли вона думала про про нього, давня, давня відраза до світу піднімалася в ній, особливо до господарів, які вбили його. Насправді вони його не вбивали. Однак для неї, в емоційному розумінні, вони це зробили. Тому десь дуже глибоко в душі вона почувалася нігілісткою, справжньою анархісткою.

У напівсні думки про Теда й думки про невідомого коханця леді Чатерлей перемішувалися, й тоді вона відчувала, що поділяє з цією жінкою велику відразу до сера Кліфорда і до всього, що за ним стоїть. Водночас вона грала з ним у пікет, і вони ставили на шестипенсовики. І грати в пікет з баронетом і навіть програвати йому шестипенсовики ставало джерелом задоволення.