Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Він озирнувся навколо.

— Іди… іди сюди! Пролазь тут, — сказав він, пильно оглядаючи темні ялини, молоді й приземлисті.

Він озирнувся на неї. Вона побачила його очі — напружені й блискучі, жорсткі, без сліду кохання. Та воля покинула її. В членах з’явилася дивна важкість. Вона здавалася. Здавалася.

Він провів її через стіну колючих дерев, крізь які важко було пробиратися, на невеличку галяву з купою сухого галуззя. Він кинув на землю одну чи дві галузки, поклав на них свій плащ і жилет, і їй, мов звірові, довелося лягти там, прямо під гілками дерева, а він чекав, стояв поряд у сорочці й штанях, стежачи за нею пильним поглядом. Та все ж він був обачний — зручно, зручно вклав її. Однак порвав стрічку її білизни, адже вона не допомагала йому, а тільки лежала непорушно.

Він також роздягся, й вона відчула на собі його голу плоть, коли він занурювався в неї. На якусь мить він завмер у ній, тугий і тремтливий. Тоді, коли він почав рухатися в раптовому, безпорадному оргазмі, в ній прокинулися нові дивні хвилі трепету. Ці хвилі накочувалися, накочувалися, накочувалися, немовби виринали язички теплого вогню, теплі, як пір'їни, яскраво розгоралися, витончені, витончені, і все в ній розтоплювалося й тануло. Немовби дзвіночки дзвонили й дзвонили, сягаючи найвищої ноти. Вона лежала, не підозрюючи, що в кінці з неї почали вириватися короткі нестямні скрики. Та все закінчилося надто швидко, надто швидко, і вона більше не могла досягти власного закінчення. Все було по-іншому. Вона нічого не могла вдіяти. Вона більше не могла напружуватися й використовувати його для власної насолоди. Вона тільки й могла, що чекати, чекати й стогнати в душі, відчуваючи, як він зменшується, зменшується, стискається, наближаючись до жахливого моменту, коли має зовсім вислизнути з неї і зникнути. А в цей час вся її утроба була м'яка й відкрита, вона тихо шуміла, як морський анемон у хвилях припливу, благаючи його вернутися ще раз і принести їй завершення. В пристрасті вона несвідомо пригорнулася до нього, і тому він так і не вислизнув з неї, й вона відчувала, як у ній тремтів ніжний пуп'янок, і дивні ритми линули до неї, накочувалися, дивовижно ширилися, наростаючи й наростаючи, доки не наповнили всю її розтяту свідомість, і тоді знову почався незбагненний рух, не рух, а вир чистого відчуття, який поглиблювався, закручувався глибше й глибше, прорізаючи її плоть і свідомість, аж доки вона стала всього лиш довершеною круговертю почуття, і так вона лежала, несвідомо й беззвучно скрикуючи. Це був голос найтемнішої ночі, життя! Чоловік почув його під собою із страхом, коли його життя переливалося в неї. А коли все вщухло, він так само затих і лежав цілком непорушно, несвідомо; її обійми потихеньку слабшали, й вона лежала без поруху. Так вони лежали, не знаючи нічого, навіть одне про одного, обоє розгублені. Тоді нарешті він почав підводитися, помітив свою беззахисну голизну, й вона відчула, що її тіло звільняється від його обіймів. Він відокремлювався від неї, та в душі вона відчувала, що вона не витримає, якщо він залишить її неприкриту. Тепер він повинен прикрити її раз і назавжди.

Та нарешті він відокремився й поцілував її, тоді прикрив її й сам почав прикриватися. Вона лежала, задивившись угору на гілки дерев, нездатна поворухнутися. Він підвівся і, опираючись, застібнув штани. Навкруг була лиш гущавина й тиша, і більше нічого, крім збентеженого пса, що лежав, поклавши лапи на носи. Він знову сів на хмиз і мовчки взяв руки Коні.

Вона повернулася й поглянула на нього.

— Цього разу у нас вийшло одночасно, — сказав він.

Вона не відповіла.

— Добре, коли так виходить. Більшість людей проживають життя, так і не знаючи про це, — сказав він мрійливо.

Вона поглянула на його замислене обличчя.

— Правда? — запитала вона. — Ти радий?

Він глянув їй в очі.

— Радий. Але не треба про це. — Він не хотів, щоб вона говорила. І нахилився над нею й поцілував її, і вона відчула, що хоче, щоб цей поцілунок тягнувся вічно.

Нарешті вона сіла.

— Хіба в людей не часто виходить одночасно? — запитала вона з наївною цікавістю.

— У переважної більшості — ніколи. Це видно по їхніх холодних обличчях. — Він говорив неохоче, жалкуючи, що розпочав цю розмову.

— У тебе виходило так з іншими жінками?

Він подивився на неї здивовано.

— Не знаю, — сказав він, — не знаю.

І вона зрозуміла, що він ніколи не скаже їй того, чого говорити не хоче. Вона дивилася на його обличчя, і в її надрах нуртувала пристрасть до нього. Як могла, вона опиралася їй, адже для неї це означало втрату себе.