Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Коні міркувала, що б він сказав, якби знав, що Кліфордів лісник мав з нею зв'язок і говорив їй: «Тра, щоб ти колись прийшла до мене додому». Він би нехтував нею й зневажав її, адже успіхи робітничого класу викликали в нього майже ненависть. Він би не заперечував, якби це був чоловік її власного класу, адже природа обдарувала Коні зовнішністю скромної покірливої жінки, і, мабуть, вона стала частиною її натури. Вінтер називав її «дороге дитя» й подарував, хоч вона й відмовлялася, гарненьку мініатюру з зображенням якоїсь дами вісімнадцятого століття.

Але Коні цілком поглинув роман з лісником. Зрештою, містер Вінтер, справжній джентльмен і чоловік світський, сприймав її як особистість і тонку індивідуальність; він не змішував її в одну купу з рештою жіноцтва, не казав їй «ти» і «тра».

Ні того, ні наступного, ні третього дня вона не пішла до лісу. Вона не йшла туди стільки днів, скільки відчувала, чи їй здавалося, ніби відчуває, що той чоловік чекає на неї, хоче її. Та на четвертий день вона почувалася жахливо роздратованою й стривоженою, їй усе ще не хотілося йти в ліс і оголювати своє тіло для того чоловіка. Вона думала про все, що можна було б зробити, — поїхати в Шефілд, побувати у знайомих, і думка про всі ці речі викликала огиду. Зрештою вона вирішила прогулятися, але не до лісу, а в протилежному напрямку; вона піде в Мергей через маленьку залізну хвірточку на іншому боці паркової огорожі.

Стояв тихий сірий, майже теплий весняний день. Вона йшла вперед неуважно, поглинута думками, яким не могла дати ради. Вона справді не помічала нічого навколо себе і раптом здригнулася від голосного гавкання з ферми Мергей. Ферма Мергей! Її пасовиська доходили до огорожі парку Реґбі, отже, вони сусіди, та Коні давно тут не була.

— Бел! — гукнула вона великому білому бультер'єрові. — Бел! Ти що, забув мене? Не впізнав? — Вона боялася собак, а Бел стояв і надривався, не дозволяючи їй пройти через двір на стежку, що вела повз кролячий садок.

З'явилася місіс Флінт. Це була жінка того ж віку, що й Констанс, шкільна вчителька, однак Коні підозрювала, що вона людина нещира.

— Годі, це леді Чатерлей! Годі! — Очі місіс Флінт спалахнули, і вона почервоніла, як дівчина. — Бел, Бел. Годі! Не гавкай на леді Чатерлей! Бел! Цить! — Вона замахнулася на пса білою шматиною, яку тримала в руках, тоді підійшла до леді Чатерлей.

— Раніше він знав мене, — сказала Коні, тиснучи їй руку.

Флінти були орендаторами Чатерлеїв.

— Звичайно, він знає вашу світлість! Він просто хизується, — сказала місіс Флінт, сяючи і з виразом сором'язливої ніяковості. — Але він так давно вас бачив. Я сподіваюся, ви почуваєтесь краще.

— Так, дякую, все гаразд.

— Ми не бачилися майже цілу зиму. Ви зайдете подивитися на дитину?

— Ну! — Коні вагалася. — Тільки на хвилину.

Місіс Флінт хутко кинулася наводити лад, а Коні повільно пішла за нею, завагалась у досить темній кухні, де на вогні кипів чайник. Місіс Флінт вернулася.

— Прошу вас, пробачте мені, — сказала вона. — Заходьте, будь ласка, сюди.

Вони зайшли у вітальню, де на грубому килимку коло каміна сиділа, дитина, а стіл був похапцем накритий для чаю. Сором'язлива й незграбна молода служниця позадкувала в коридор.

Дитя, жвавий малюк десь віком з рік, мало руде, як і батько, волосся та зухвалі світло-блакитні очі. Це була дівчинка, і не з лякливих. Вона сиділа між подушками, з сучасною надмірністю оточена матерчаними ляльками та іншими іграшками.

— Ой яке миле дитя! — сказала Коні. — І як вона виросла! Велика дівчинка! Велика дівчинка!

Коли вона народилася, Коні подарувала їй хустку, а на Різдво — целулоїдні качечки.

— Дивись, Жозефін! Хто до нас прийшов? Хто це, Жозефін? Леді Чатерлей… ти знаєш леді Чатерлей, правда?

Дівча дивилося на Коні зухвало. Всі леді були для неї однаковими.

— Іди! Підеш до мене? — звернулася Коні до дитини.

Іти чи не йти дитині було байдуже, тому Коні підняла її й посадила до себе на коліна. Як добре й приємно тримати на колінах дитину: і м'якенькі ручки, і безвладні пустотливі ніжки.

— Я саме збиралася випити чашку міцного чаю, зовсім сама. Лук поїхав на базар, тому я п'ю чай, коли захочу. Ви не відмовитеся від чашечки, леді Чатерлей? Мабуть, це не те, до чого ви звикли, та якщо ви не проти…

Коні була не проти, хоч вона не хотіла, щоб їй нагадували, до чого вона звикла. За мить стіл мав зовсім інший вигляд, внесли найкращі чашки і найкращий чайник.

— Прошу вас так не турбуватися, — сказала Коні.