Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Наступного дня вона пішла до лісу. Був сірий, тихий полудень, темно-зелені проліски стелилися під ліщиновим підліском, і всі дерева застигли в мовчазній потузі розпукнути бруньки. Сьогодні вона відчувала це майже власним тілом, відчувала неймовірний тиск життєвого соку у велетенських деревах, що піднімається вгору, вгору до бруньок, щоб вирватися звідти маленькими полум'яними дубовими листочками, бронзовими, наче кров. Це немов густий приплив, який котиться вгору і розливається по небу.

Вона прийшла до вирубу, але його там не було. Вона не дуже сподівалася зустріти його. Легкі, мов комахи, фазанята розбіглися навколо кліток, у яких тривожно квоктали кури. Коні сіла, стежила за ними й чекала. Тільки чекала. Майже не бачила навіть курчат. Вона чекала.

Час ішов з сонною неквапністю, а він не приходив. Вона майже не сподівалася зустріти його. Він ніколи не приходив після полудня, а їй треба до чаю вернутися додому. Довелося примусити себе піти.

Коли вона верталася додому, замрячило.

— Знову дощ? — запитав Кліфорд, побачивши, як вона струшує капелюх.

— Просто мжичка.

Вона мовчки розлила чай, пойнята якоюсь упертістю. Їй таки хотілося побачити лісника сьогодні, перевірити, чи все це насправді. Чи все це насправді.

— Хочеш, я тобі трохи почитаю? — спитав Кліфорд.

Вона глянула на нього. Невже він щось відчув?

— Весною мені якось млосно… Мабуть, слід трохи відпочити, — сказала вона.

— Як побажаєш. Тобі ж не зовсім погано, правда?

— Ні! Лише трохи втомилася… від весни. Може, місіс Болтон пограє з тобою в що-небудь?

— Ні! Я думаю послухати радіо.

У його голосі відчувалася дивна вдоволеність. Вона пішла нагору до своєї спальні. Там вона чула, як заревів гучномовець, оксамитний до ідіотизму благородний голос говорив щось про вуличні гасла, сама світська манірність, імітація стародавніх оповісників. Вона натягла на себе старий бузковий макінтош і вислизнула з будинку через бокові двері.

Дощова мряка огортала світ, мов серпанок, таємнича, тиха, тепла, їй стало душно, так вона поспішала через парк. Довелося розстебнути легкого дощовика.

Ліс стояв спокійний, непорушний і таємничий у вечірній мжичці, повний таємниці відкладених яєць, напіврозкритих бруньок і напіврозпущених квітів. У цих сутінках лисніли темні й голі дерева, так наче вони роздяглися, а земля, здавалося, гула від зелені.

На вирубі досі не було нікого. Майже всі курчата поховалися під квочками, тільки одне чи двоє сміливців, відокремившись, походжали по сухій землі під солом'яним дашком. Вони теж почувалися невпевнено.

Ну от! Його досі немає. Він навмисне не приходить. А може, щось сталося. Може, їй піти до його будинку й перевірити.

Та вона народилася для чекання. Своїм ключем відчинила хатинку. Все прибрано, зерно — в засіках, ковдри складені на полиці, в кутку — акуратна купка соломи, новий оберемок. На цвяху висить ліхтар. Стіл і стілець на тому місці, де вона лежала.

Вона сіла на ослін коло порога. Яке все навколо непорушне! Дрібний дощ заволік усе непомітно, мов плівка, та вітру не було. Жодного звуку нізвідки! Дерева стояли, як могутні істоти, тьмяні, неясні, мовчазні й живі. Яке все навколо живе!

Знову підступала ніч; доведеться йти. Він уникав її.

Та раптом він з'явився, широко крокуючи через галявину, темна шкіряна куртка, як у шофера, блищала від вологи. Він швидко глянув на хатину, ледь привітавшись, потім повернув убік і пішов до кліток. Там мовчки присів, усе уважно оглянув, потім уважно позамикав курей і курчат, щоб їм уночі було безпечно.

Нарешті підійшов до неї. Вона так і сиділа на ослоні. Він став перед нею під дашком.

— Отже, ви пре-ейшли, — сказав він місцевою говіркою.

— Так, — відповіла вона, дивлячись на нього. — Ви запізнюєтеся!

— Еге ж! — відповів він, дивлячись в бік, у ліс.

Вона повільно підвелася й відсунула ослін.

— Ви хочете зайти всередину? — запитала вона.

Він глянув на неї гострим поглядом.

— А що люди подумають, що ви ходите сюди щовечора? — запитав він.

— Чому? — Вона подивилася на нього розгублено. — Я ж сказала, що прийду. Ніхто не знає.

— Але скоро вони дізнаються, — відказав він. — І що тоді?

Вона не знала, що сказати.

— Звідки дізнаються? — запитала вона.

— Люди завжди про все дізнаються, — сказав він приречено.

Її губа ледь здригнулася.

— Ну, я нічого не могла вдіяти, — промимрила вона.

— Нє, — сказав він. — Ви могли, якби не приходили сюди… якби хтіли, — додав він тихше.