Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Таке чарівне! Таке зухвале! — сказала вона лагідно.

Лісник, присівши коло неї навпочіпки, так само весело спостерігав за мужнім маленьким пташеням у її руках. Раптом побачив, що на її зап'ястя впала сльоза.

І він підвівся й підійшов до іншої клітки. Адже зненацька він відчув, як між стегнами сіпає й калатає давнє полум'я, що, як він сподівався, згасло навіки. Він боровся з ним, відвернувшись від неї. Та воно сіпало, сіпало кудись униз, віддаючи аж у коліна.

Він знову повернувся й глянув на неї. Вона стояла на колінах, повільно простягаючи перед собою руки, зовсім сліпо, щоб курчатко знову побігло до мами-квочки. І в ній була якась така німота й самотність, що в ньому все аж перевернулося від жалю.

Не усвідомлюючи себе, він швидко підійшов до неї, знову присів поряд, узяв курча з її рук, адже вона боялася курки, і поклав його назад до клітки. Вогонь у стегнах раптом ужалив ще сильніше.

Він з острахом зиркнув на неї. Вона відвернула обличчя і плакала наосліп з усім болем самотності свого покоління. Раптом його серце розтопилося, він простягнув руку й доторкнувся пальцями до її коліна.

— Не треба плакати, — сказав лагідно.

Але тоді вона закрила обличчя руками й відчула, що її серце справді розбилося й усе інше більше не має значення.

Він поклав їй руку на плече, й ніжно, повільно вона помандрувала вниз вигином її спини, сліпо, сліпими пестливими ривками до вигину її зігнутих стегон. А там його рука ніжно-ніжно, в сліпій інстинктивній ласці погладила її.

Вона знайшла якусь хусточку й наосліп і намагалася втерти обличчя.

— Зайдемо в хатину? — запитав він тихим, невиразним голосом.

І, м'яко взявши її вище ліктя, він підвів її й повільно повів до хатини, не випускаючи, аж доки вони зайшли до середини. Тоді відсунув у бік стільця й стола, витяг з шафки для інструментів коричневу солдатську ковдру й повільно розстелив її. Вона глянула на його обличчя непорушно заклякла.

Його обличчя було бліде і без ніякого виразу, наче в людини, що змушена підкорятися долі.

— Лягайте тут, — він сказав лагідно й закрив двері, так що стало темно, зовсім темно.

З дивною покірністю вона лягла на ковдру. Тоді відчула, як по її тілу в пошуках обличчя пройшлася ніжна, безвільно пожадлива рука. Рука погладила її обличчя ніжно-ніжно, з безмежним бажанням втішити і впевненістю, і нарешті вона відчула ніжний дотик поцілунка до щоки.

Вона лежала зовсім непорушно, наче в якомусь сні, ніби в якомусь тумані. Тоді здригнулася, відчувши, як його рука ніжно, однак з дивовижно впертою незграбністю розплутувала її одяг. Однак рука також знала, як роздягти там, де потрібно. Він стягнув униз її тонкі шовкові обладунки, повільно, обережно, прямо донизу й геть з ніг. Тоді з трепетом гострої насолоди він торкнувся її теплого, м'якого тіла, на мить у поцілунку торкнувся її пупка. І мусив зануритися в неї одразу, щоб віднайти земний спокій у її м'якому непорушному тілі. Для нього це була мить чистого спокою — занурення в жіноче тіло.

Вона тихо лежала, неначе в сні, завжди неначе в сні. Активність, оргазм були його, тільки його, для себе вона більше нічого не хотіла. Навіть тиск його рук, що охопили її тіло, навіть швидкі рухи його тіла і виверження сім'я сприймалися неначе уві сні, З якого вона не прокидалася, аж доки він закінчив і ліг їй на груди, тихо відсапуючись.

Тоді вона здивувалася, просто якось здивувалася — чому? Чому це було необхідно? Чому це зняло з неї величезну хмару й дало спокій? Чи все це насправді? Чи все це насправді?

Її вимучений мозок сучасної жінки досі не знаходив спочинку. Чи все це насправді? І вона знала, якщо вона віддалася мужчині, значить, це насправді. Та якщо вона тримала себе для себе, значить усе — ніщо. Вона була стара; відчувала, що їй мільйони років. І нарешті їй несила далі нести тягар самої себе: її треба було взяти. Треба було взяти.

Чоловік лежав таємниче непорушний. Що він відчував? Про що думав? Невідомо. Для неї він був чужаком, вона його не знала. Треба тільки зачекати, адже вона не ризикувала урвати його таємничу непорушність. Він лежав, обвивши її руками, його тіло зверху на ній, його мокре тіло торкається її так близько. І він зовсім незнайомий. Та в ньому не було неспокою. Сама його мовчазність була спокійною.

Вона знала це, коли нарешті він підвівся й відокремився від неї. Немовби кинув її. В темряві він підтягнув униз її сукню до колін і кілька хвилин стояв, мабуть, поправляючи свій одяг. Тоді тихо відчинив двері й вийшов.