Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Вона побачила дуже яскравий маленький місяць і нижче понад дубами сяйливу вечірню зорю. Вона швидко встала й привела себе в порядок, щоб виглядати охайно. Тоді відійшла до дверей хатини.

Весь ліс унизу лежав у сутінках, майже в темряві. Але небо вгорі було кришталево-чисте. Та воно майже не випромінювало світла.

Він підійшов до неї з сутінків, його обличчя — немов бліда пляма.

— Тепер підемо? — сказав він.

— Куди?

— Я піду з вами до хвіртки.

Він усе робив на свій розсуд. Замкнув двері хатини й вийшов за нею.

— Ви шкодуєте, правда? — запитав він, ідучи поряд з нею.

— Ні! Ні! А ви? — запитала вона.

— За це? Ні! — сказав він. Потім за якусь мить додав: — Та залишаються інші речі.

— Які інші речі? — запитала вона.

— Сер Кліфорд. Решта людей. Всі ускладнення.

— Чому ускладнення? — вона запитала розчаровано.

— Завжди так. Для вас, як і для мене. Ускладнення бувають завжди. — Він упевнено ішов у пітьмі.

— А ви шкодуєте? — сказала вона.

— Трохи шкодую! — відповів він, дивлячись у небо. — Я думав, що з цим усім покінчено. Тепер я знову почав.

— Що почали?

— Життя.

— Життя! — з дивним збентеженням повторила вона.

— Це — життя, — сказав він. — Від нього не сховаєшся. А якщо таки сховаєшся, можна з тим самим успіхом померти. Отже, коли мені судилося знову програти, я програю.

Вона не зовсім усе це розуміла, та все ж…

— Це просто любов, — сказала бадьоро.

— Може, воно й так, — відказав він.

Мовчки вони йшли далі лісом, який огортала темрява, аж доки опинилися коло самої хвіртки.

— Та ви не ненавидите мене, правда? — сказала вона сумно.

— Нє, нє, — відповів він. І раптом знову притиснув її до грудей з давньою знайомою пристрастю. — Нє, мені було добре, добре. А тобі?

— Так, мені також, — відповіла вона, трохи покрививши душею, адже вона мало що відчула.

Він поцілував її ніжно-ніжно, теплими поцілунками.

— Якби тільки в світі було менше інших людей, — він сказав сумно.

Вона засміялася. Вони стояли коло паркової хвіртки. Він відчинив її перед нею.

— Далі я не піду, — сказав він.

— Ні! — Й вона простягла йому руку, ніби для потиску. Та він узяв її обома руками.

— Прийти знову? — запитала вона задумливо.

— Так! Так!

Вона залишила його і пішла через парк. Він стояв віддалік і стежив, як вона занурюється в темряву на тлі блідого небосхилу. Майже з гіркотою він дивився їй услід. Вона знову зв'язала його саме тоді, коли він вирішив залишитися один. Заради неї він пожертвував гіркою самотністю чоловіка, який нарешті захотів бути один.

Він повернувся в темряву лісу. Тут панувала тиша, місяць зайшов. Та він ловив звуки — гуркіт двигунів у Стекс Ґейті, автомобільний рух на шосе. Повільно зійшов на голий пагорб. З його висоти виднілися всі околиці — яскраві ряди вогнів у Стекс Ґейті, слабші вогники на Тевершелській шахті, жовті вогні Тевершела, всюди вогні, то тут то там, на тлі темряви, далекий рум'янець печей, легкий і рожевий, — адже ніч видалася ясна — рожевий відблиск потоку білого розжареного металу. Гострі, зловісні електричні вогні Стекс Ґейта! Скільки в них невимовно гострого зла! І вся ця тривожність, вічно рухливий жах індустріальної ночі в центральних графствах. Він чув, як корби опускали в копальню Стекс Ґейта шахтарів, тих, що починали о сьомій. Шахта працювала в три зміни.

Він знову пішов униз, у темноту й самотність лісу. Та він знав, що самотність лісу — ілюзорна. Промислові шуми вбивали відлюддя, яскраві, хоч і невидимі тут вогні глузували над ним. Чоловік більше не може бути самотнім і далеким від усього. Світ не терпить самітників. А тепер він узяв жінку і прирік себе на нове коло болю. Адже з досвіду він знає, що це означає.

Жінка не винна, і навіть любов не винна, і секс не винний. Вину слід шукати там, он там, у тих зловісних електричних вогнях і в диявольському торохтінні моторів. Там, у світі механічної зажерливості, зажерливих механізмів і механізованої зажерливості, який сяє вогнями, виливається гарячим металом, реве автомобілями, ховається величезне зло, готове руйнувати все, що не підкоряється. Скоро воно знищить ліс, і проліски більше вже не розквітнуть. Усі тендітні паростки загинуть під невблаганним залізним катком.

З безмежною ніжністю він подумав про жінку. Нещасна, покинута, вона була гарніша, ніж сама уявляла, і — ох! — надто гарна для тієї грубошкірої компанії, з якою їй доводилось спілкуватися. Бідолашна, в ній також була якась вразливість лісових гіацинтів, вона не була з гуми й пофарбованого волосся, як сучасні дівчата. І вони занапастять її! Напевне занапастять, так само як занапащають усе природне ніжне життя. Ніжне! В ній була якась ніжність, ніжність гіацинтового пагона, втрачена целулоїдними жінками наших днів. Та хоч недовго, він захищатиме її своїм серцем. Недовго, доки мертвий залізний світ і Мамона механізованої пожадливості проковтне їх обох, її так само, як і його.