Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— І все ж, — сказала вона, взявши маленький шматочок сиру, — було б природніше, якби ви розмовляли з нами не говіркою, а нормальною англійською мовою.

Він подивився на неї, усвідомлюючи, що в неї з біса сильна воля.

— Невже? — запитав він нормальною англійською мовою. — Невже? Що із сказаного нами можна вважати цілком природним, хіба те, що ви хотіли б мене послати в пекло, щоб ваша сестра більше мене не побачила, на що я міг відповісти так само брутально? Хіба щось інше можна вважати природним?

— О так! — сказала Гілда. — Цілком природними будуть звичайні добрі манери.

— Так би мовити, друга натура! — сказав він і засміявся. — Ні, я стомився від манер. Дайте мені спокій.

Гілда збентежилась і вкрай роздратувалася. Зрештою, він мав би показати, що розуміє: йому виказують честь. А натомість своїм акторством та хазяйськими манерами він, здається, показує, що саме він робить їй честь. Просто нахабство! Бідолашна, збита з пантелику Коні в лабетах цього чолов'яги!

Всі троє мовчки їли. Гілда придивлялась до його манери триматися за столом. І не могла інтуїтивно не відчувати, що він значно вишуканіший за неї. Їй шкодила певна шотландська незграбність. А в ньому була вся внутрішньо приховувана впевненість англійця, жодних гострих кутів. Буде дуже важко довести свою перевагу.

— І ви справді думаєте, — сказала вона трохи м'якше, — що все це варте ризику?

— Що варте ризику?

— Ескапада з моєю сестрою. Він роздратовано посміхнувся.

— Мо', спитайте в неї. — Тоді глянув на Коні. — Ти прийшла з власної волі, правда, любонько? Я тебе не силував?

Коні подивилась на Гілду.

— Краще б тобі не прискіпуватися, Гілдо.

— Звісно, я не хочу цього робити. Але хтось повинен усе обміркувати. В житті потрібна якась послідовність. Не можна миритися з плутаниною.

На хвилю запала мовчанка.

— А, послідовність! — сказав він. — І що воно таке? Якої послідовності ви дотримуєтеся в своєму житті? Здається, ви розлучаєтеся. Яка тут послідовність? Послідовність вашої власної впертості. Більшого я не бачу. І що доброго вона вам дає? Невдовзі ви будете ситою по горло своєю послідовністю. Вперта жінка з своєю сваволею, ото вже добра послідовність, добра. Дякувати Господові, мені не доведеться мати з вами справу!

— Яке ви маєте право говорити так зі мною? — обурилась Гілда.

— Право! Яке ви маєте право нав'язувати іншим людям свою послідовність? Дайте людям їхні власні послідовності.

— Чоловіче добрий, ви думаєте, що мене турбують ваші проблеми? — лагідно запитала Гілда.

— Еге ж! — сказав він. — Турбують. Хоч-не-хоч, вони постають перед вами. Ви, можна сказати, моя своячка.

— Запевню вас, до цього ще далеко.

— Запевняю, не так уже й далеко. У мене своя послідовність, будьте певні. І щодня не гірша за вашу. І коли ваша сестра приходить до мене, щоб я її попістонив і попестив, вона знає, чого хоче. Вона вже була в моєму ліжку, а ви, Богу дякувати, з вашою послідовністю, не були. — Перед тим, як він продовжив, — мертва пауза. — Ні, я не ношу штани задом наперед. І якщо в мене несподівана удача, то я дякую своїм зіркам. Чоловік одержує море насолоди від отієї любої жіночки, а від вас він одержить дулю з маслом. Шкода вас, адже може бути, що ви не краб, а добре яблучко. Такі жінки, як ви, потребують відповідного поводження.

Він дивився на неї з дивною мерехтливою усмішкою, трохи чуттєвою й оцінюючого.

— А таких чоловіків, як ви, — сказала вона, — треба ізолювати, зважаючи на вульгарність та егоїстичну хтивість.

— Еге ж, люба моя пані! Благо, що залишилося ще пару таких чоловіків, як я. Та ви заслужили те, що матимете, — цілковиту самотність.

Гілда підвелася й попрямувала до дверей. Він підвівся і зняв з кілочка плаща.

— Я сама цілком здатна знайти дорогу, — сказала вона.

— Не сумніваюся, — відповів він легко. Вони мовчки побрели по звивистій лісовій дорозі. Все ще ухала сова. Він думав, що треба її застрелити.

Машина стояла неторканою, лиш укрита росою. Гілда сіла всередину і завела мотор. Інші двоє чекали.

— Я маю на увазі одне, — сказала вона зі свого сховку, — сумніваюся, чи ви вірите, що в цьому є якийсь сенс, ви обоє.

— Те, що одному — мед, іншому — отрута, — сказав він з темряви. — А для мене — це хліб насущний.

Спалахнули фари.

— Коні, не примушуй мене вранці чекати.

— Не буду. На добраніч!

Машина повільно посунула до траси і помчала притьмом, залишивши по собі мовчазну ніч.

Коні ласкаво взяла його руку, і вони пішли дорогою назад. Він мовчав. Зрештою вона його спинила і тихо сказала: